Нерідко в народі відзначали "першу борозну" і початок сівби. На Слобожанщині побутує згадка про те, що перед виїздом у поле для оранки всі члени родини селянина, козака, а подеколи й міщанина збиралися в хаті, запалювали свічки перед образами і молилися Богові. Опісля свяченою водою кропили волів та коней, щоб ті були "благопо-лушні". Під час виїзду, а також у полі під час оранки співали напівжартівливих пісень. Часто день "першої борозни завершувався святковим обідом або вечерею. Траплялося, перед посівом просили священика "посвятити" зерно, щоб краще проростало.
Особливо яскраво народні звичаї виявлялися у свята, під час розваг. Серед зими найбільшими вважали дні Андрія Первозванного, святих Варвари та Миколая, Свят-Вечір, Різдво Христове, Щедрий вечір, Водохреще та інші; навесні - Стрітення, Масляну, Обретіння, "Сорок святих", "Теплого Олекси", Великий піст, Вербну неділю, Чистий четвер, Великдень; влітку - день св.Юрія, Миколи-Чудотворця, Зелені свята, свято Івана Купали, Петра та Павла; восени - пророка Іллі, Маковія, Першу, Другу та Третю Пречисту, св.Покрова.
Пам'ять про кожен із цих днів та досвід, як саме їх належить відзначати, передавалися літніми людьми молодим, із покоління в покоління. Багато народних традицій дійшло й до наших днів у вигляді релігійних свят, повір'їв тощо.
У чоловіків існували й досить грубі "розваги", зокрема "кулачні бої". Щоправда, до них негативно ставилася місцева влада. А в 1765 р. Друга малоросійська колегія навіть направила до Глухова команду солдатів, щоб розігнати їх учасників.
Яскраво вираженими національними ознаками відзначалися вбрання та харчування українців. Посполиті й рядові козаки найчастіше шили одяг із полотна, сукна, а також овечої шкури, обробленої кустарним способом. Заможні верстви, зрозуміло, носили речі, виготовлені з коштовніших матеріалів: шовку, китайки, парчі, оксамиту, тонкого полотна тощо. Взимку перші здебільшого вдягались у кожухи; шляхта і старшина - в шуби з хутра зайців, лисиць, ведмедів, білок і т. ін. У народі побутувала приказка: "Настала завірюха - треба кожуха". Кожухи носили як жінки, так і чоловіки. Один з іноземців, мандруючи Україною в 70-х pp. XVII ст., зазначив у своєму нотатнику, що її жителі носять улітку опанчу (верхній одяг) із білого сукна, а взимку вдягаються в баранячі кожушки, які сягають від шиї аж до п'ят. Зимове вбрання вишивалося на плечах червоними, жовтими, "гнідими" та інших кольорів візерунками й мало дуже гарний вигляд. За спостереженням того ж очевидця, саме такий кожух був основним вбранням козаків, а також селян. Серед місцевого панства, яке дедалі помітніше тяглося за російською аристократією, значного поширення набули шуби з хутра соболів, песців тощо. Неодноразово десятки високоякісних шкурок Петро І дарував І.Мазепі, І.Скоропадському, іншим старшинам Гетьманщини та Слобожанщини. Одержувала такого роду подарунки від царів та їхніх сановників і козацька верхівка Запорожжя. Можновладці нерідко оздоблювали верхній одяг золотим шиттям.
Важливою частиною чоловічого й жіночого вбрання залишалася сорочка. Зокрема, на Лівобережжі в чоловіків вона переважно мала вузький червоний комірець, що зав'язувався спереду тоненькою мотузкою (шнурком). Жінки традиційно носили плахту (різновид спідниці) із запаскою (шматок вовняної тканини, що обгортався навколо стану), чоловіки центрального регіону та південних місцевостей - шаровари. У містах носили спідниці з шнурівкою; поверх них пов'язували фартух або запаску. Діти з бідних родин доношували перешитий на них одяг батьків.
Багато відомостей про вбрання старшин, шляхтичів, козаків міститься в мемуарній літературі та історичних творах останньої чверті XVII-XVIII ст., наприклад, у "Щоденних записках" Якова Марковича, "Діаруші" Миколи Ханенка, "Щоденнику" гетьманського сина Петра Апостола тощо. Читаючи їх, натрапляємо на згадки про короткополі та довгополі каптани з домашнього тонкого сукна із стоячим коміром, блакитні златоглаві кунтуші на соболях, атласні шлафроки (домашні халати), оздоблені коштовним камінням і сріблом паски тощо.
"Малоросійські" типи жінок заможних верств
Принципове значення мала хустка. Дівчатам зазвичай належало ходити без них, але непогода чи спека примушували їх покривати голову. Щоправда, на Лівобережжі влітку дівчата лише обмотували голову хусткою, залишаючи тім'я відкритим, щоб було "видко" волосся. Набагато рідше користувалися хустками на правому березі Дніпра, а на Півдні, навпаки, так замотувалися від нестерпного сонця, що залишали незапнутими тільки очі. Цікаво зазначити: в Україні вишивали хустки білого коліру, на що звертали увагу чужинці.