У другій половині 30-х pp. на державному рівні провадилася боротьба за припинення продажу самогону в корчмах. У кінці 60-х pp. Сенат видав окремий указ про заснування в Ніжині "водошного завода" греком Єфимом Полідором з дозволом тому виготовляти різну горілку "с фруктов и из виноградных ягод".
Звичайно, сніданок, обід чи вечеря, скажімо, працівника на підприємстві або селянина в полі помітно відрізнялися від того, що і як вони їли вдома. За домашніх умов стіл зазвичай застелявся скатертиною, посуд відзначався розмаїттям: тарілки, судки, чарки, чашки, ложки (металеві чи дерев'яні), солонки тощо. Окремі страви готувалися тільки в певні дні року, свята (наприклад, кутя), інші - майже щодня. Зокрема, в Слобідській Україні в день св.Юрія (сімнадцятий тиждень після Різдва) дівчата й хлопці виходили в поле, гуляли, а з харчів на обід брали в основному сало, яйця, цибулю. Важливим "атрибутом" Щедрого вечора, інакше - свята Меланки (напередодні Нового року), на Наддніпрянщині були пироги з м'ясом і смажені на свинячому смальці млинці, а на Півдні - бублики. Багато горілки пили на Різдво. У так звані пісні дні (середа, п'ятниця), а особливо під час Великого посту вважалося за страшний" гріх вживати жирні страви, м'ясо. У "м'ясопустну неділю" (останній тиждень перед Великим постом) за стародавнім звичаєм готувався холодець зі свинячих ніжок (тому й день мав ще назву "ніжкові заговіни").
Багато спільного з українцями в зовнішньому вигляді, характері харчування мали росіяни і білоруси.
§2. СВОЄРІДНІСТЬ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ
Однією з найяскравіших ознак формування будь-якої нації є розвиток її мовної "стихії". Зрозуміло, що мовні процеси зазвичай невіддільні від становлення культури. Що стосується українців, то їхня культура обумовлювалася характером господарських занять тих часів, регіональними природно-географічними умовами і традиціями. Літературну мову збагачували переклади творів Святого Письма, написаних книжною церковнослов'янською мовою.
У перекладі вони вже значно наближалися до народної української мови. Джерела другої половини XVII ст. зафіксували в Україні існування різних говірок, котрі територіально можна поділити на південно-західні, північні та південно-східні. Між собою вони постійно взаємодіяли і взаємозбагачувалися.
Георгій Кониський
Характерним для населення українських земель, що ввійшли до складу Російської держави, стає звуження сфери вживання польської мови, яку витісняла російська.
У XVIII ст. українська писемно-літературна мова вже не відповідала потребам часу. Протягом століття в ній увиразнювалася народно-розмовна основа. Прикладом цього можуть служити відомі літописи Самовидця і Величка, створення яких завершилося на початку XVIII ст. Їхнє письмо близьке до розмовної мови й містить багато народних фразеологізмів, прислів'їв, приказок, уривків пісень. Через те, що вони писалися в перехідний період, в них мають місце окремі полонізми і церковнослов'янізми. Про власне мову, зокрема літопису Самовидця, може дати певне уявлення уривок тексту, в якому йдеться про трагічний початок Північної війни (1700 р.): "Того ж року король полский Август Вторый зачал войну з королем шведским Каролюсом, войском своїм потягнул под Ригу, опроч войска короного и литовского где стояли усе літо. А о Воздвиженії честного креста по указу его царского величества гетман запорожский Іван Мазепа послал своего войска на помоч королеві полскому часть з розних полков... Тая война зачалась зразу щасливо, бо городов войска царские, с козаками, с полковником полтавским и иних полков частю наперед прислани, побрали, и самий Ругодев (Нарву - авт.) облегли, але за злою радою німецкою не доставали, тим убезпечаючи царское величество, же подъдадуть город доброволне, и тая зрада от тих же офіцеров німцов, зостаючих у войску московском (послідовала, же), доставане города пойшло упроволоку..."
В наведеному уривку звертають на себе увагу часте вживання "чисто" українських слів і виразів (із сучасного погляду); ототожнення термінів "запорозький" і "український", коли йдеться про гетьмана (тим часом відомо, що І.Мазепу обирали не на Січі); глибока релігійність літописця - вираз-символ "честний крест"; застосування понять "московський" і "царський" замість "російський" (поряд маємо: "литовський", "польський" - для визначення національної приналежності).