Петро І реформою 1708 р. офіційно замінив церковнослов'янський шрифт цивільним як у Росії, так і в Гетьманщині. У XVIII ст. в Україні спостерігалися вимова "Ъ" як "і" (лЪтери, попЪд), тверде вимовляння приголосних перед "е" (щасливе, бенкетах) та низка інших народнорозмовних особливостей. Остаточне завершення переходу від старої української мови до нової, літературної, на думку більшості фахівців, сталося наприкінці століття. Красномовним доказом цього є вихід у світ славнозвісного твору Івана Котляревського (1769-1838 pp.) "Енеїда", написаного на народній основі. Чільну роль у процесі витіснення старої мови й заміни її новою відіграла національна школа.
Літературні твори, як і раніше, поширювалися в рукописах. Проте спостерігався поступовий відхід від суто церковно-релігійної ідеології:
форма і зміст дедалі більше набували світських рис, повніше відображали тогочасні суспільну свідомість і буття через художні образи. Середньовічні традиції цього різновиду мистецтва практично вичерпали себе. В останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. на Наддніпрянщині проти попереднього періоду значно зменшилася роль братств (а саме з них вийшло чимало видатних українських письменників, вчених, діячів освіти та книгодрукування, митців і т. ін.), занепали полемічна й житійна тематика, ораторсько-проповідницька проза, релігійно-моралістичне віршування. Запанував відомий у Європі стилістичний напрям бароко (від італ. barocco - вигадливий, химерний). Приблизно з середини XVIII ст. літератори України розпочали активний пошук нових жанрів.
Феофан Прокопович
Проте окремі з них і далі залишалися на естетичних засадах класицизму. Зокрема, Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) ще на початку XVIII ст. у своїх підручниках з поетики та риторики досить гостро критикував окремі положення бароко. Цікаво, що народився він у Києві в не дуже заможній купецькій сім'ї й попервах носив ім'я Елезар. Навчався в Києво-Могилянській колегії, а перейшовши в уніати під іменем Єлисея, завершив освіту в римській єзуїтській колегії. У 1704 р. повернувся до Києва, де вступив у місцеве братство й знову прийняв православ'я, вже під ім'ям Феофана. Кілька років викладав різні дисципліни в Київській академії. З 1711 р. - її ректор і одночасно ігумен Братського монастиря. У 1716 р. запрошений до Росії, де виступав проповідником-публіцистом, був єпископом і головним помічником Петра І в духовних справах держави. З 1720 р. обраний архієпископом новгородським і членом Синоду. Твори писав українською, латинською, російською та польською мовами. Зберігся примірник його "Панегирікоса, или слова похвалного..." (1709 р.), присвяченого перемозі Петра І в Полтавській битві. Твір було написано українською мовою, а потім виправлено на російську вимову і правопис. У трагікомедії "Володимир" про князя-хрестителя Русі (1705 р.) спостерігаємо деяку реформацію шкільної драми й наближення сюжету до реального життя з використанням форм західного зразка.
Окрім згаданих стилів, у літературі виявлялися також елементи ренесансу, сентименталізму, критичного реалізму тощо. Одночасно розвивався так званий паломницький жанр. Зразком його можуть вважатися подорожні записки в 4-х томах Василя Барського (Григоровича-Барського, 1701-1747 pp.), видані свого часу під назвою "Путешествіе к святым містам, в Eвpoпe, Азіи и Африке находящимся".
Деякі давні традиції прози увібрали в себе літописи й мемуари. В них певною мірою сухий виклад конкретних фактів про історичні події (Руїну, Північну війну, боротьбу старшинських угруповань) і персоналії (Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Самойловича, І.Мазепу та ін.) місцями змінюється неабияким "ліричним піднесенням". Тоді сюжет набуває вигляду "справжнього" художнього твору, з яскраво переданими тогочасними легендами, чутками, що вже не мали під собою міцного ґрунту достовірності. Скажімо, для літопису С.Величка, на думку літературознавця О.Дорошкевича, характерні високий суспільний настрій і щирий ліризм, дуже близька до народної, цілком образна мова. Оригінальним зразком української літератури цього часу є, безперечно, опис Г.Грабянки "ДЪйствія презЪльной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого..." (1710 р.). Автор добре знав те, про що писав, бо з 1686 р. "козакував", у 1730 р. став гадяцьким полковником, брав участь у багатьох походах і битвах. Загинув він близько 1738 р., отримавши смертельне поранення в сутичці з татарами в Криму.