Воєнні події, а також посилення в кінці XVII ст. гніту з боку можновладців викликали в окремих місцевостях розпорошення людності та масові втечі посполитих із Гетьманщини на Запорожжя, Слобожанщину, Дон, в окремі регіони на правому березі Дніпра, зокрема на Брацлавщину й Київщину, де вирували визвольні змагання. В рік обрання гетьманом І.Мазепи у Гадяцькому й Прилуцькому полках стався виступ рядового козацтва проти свавілля державців. У першому повстанці вбили осавула, в другому - полковника Л.Горленка і полкового суддю. Хвиля народного гніву прокотилася тоді по Переяславщині, Лубенщині, Стародубщині, Чернігівщині, охопила Миргородський полк. Повсталий люд підтримали козаки, що саме поверталися додому з Кримського походу. Виснажені фізично й утомлені морально, вони відмовлялися коритися старшині, служити за чужі їм інтереси. Були розгромлені й пограбовані маєтки найбільших землевласників, наприклад, відомого Л.Полуботка. Дісталося під час цього народного збурення монастирям і вищому духівництву.
Протягом 1688-1692 pp. повстання спалахували з новою силою то в Лубенському та Миргородському полках, то в Гадяцькому, Полтавському і Київському, виходили за їхні межі й поширювалися на Правобережжя, Слобожанщину, південні райони. Попри жорстокі репресії з боку гетьманського правління й представників царського уряду в регіонах та збільшення кількості найманців для придушення соціальних протестів, заворушення посилювалися і множилися. У зв'язку з цим І.Мазепа постійно тримав при собі кілька сотень охоронців (сердюків і компанійців) з гарматами.
У 1693 p. проти власної старшини виступили запорожці. Одна частина низовиків проголошувала антимосковські гасла, друга - антиханські. Перша пішла на угоду з Петриком (Петром Іваненком), але не здобула широкої народної підтримки. В 1696 р. під час облоги Азова доведені до відчаю козаки силоміць усували окремих старшин з посад, переставали виконувати свої обов'язки. Після того, як вище керівництво розпочало слідство в цій справі, очолене полковником О.Лизогубом, а згодом ужило каральних санкцій, найбільш активні учасники подій повтікали.
З роками народні соціальні протести набували дедалі більшої гостроти, чимраз виразнішого антифеодального спрямування.
На самому початку XVIII ст. сталося гостре зіткнення інтересів Московії й Швеції на Балтиці. У радянській історичній науці причини війни за панування в басейні Балтійського моря зазвичай пов'язували виключно із "загарбницькою" політикою Швеції. Росія зображувалася як сторона, що постраждала і лише намагалася відповісти на зовнішню агресію. Певна річ, це дещо необ'єктивне трактування проблеми. Ще напередодні, зокрема в 1699 р., Росія уклала таємну угоду з Данією й Польщею, спрямовану проти 18-літнього шведського короля Карла XII, яка мала на меті примусити його піти на значні територіальні поступки на Балтійському морі. У лютому наступного року без проголошення війни польський король Август II дав розпорядження своїм військам вирушити в Лівонію й захопити Ригу. Датський король Фрідріх IV тим часом спробував захопити Шлезвіг (земля на півдні Ютландського півострова, нині - на території ФРН). Петро І, щоб здобути вихід до моря, хотів заволодіти іншою власністю Швеції - областями на узбережжі Фінської затоки. У відповідь на такі дії й наміри Карл XII пішов на спілку з Англією та Нідерландами. Так спалахнула довготривала війна на Півночі, в яку царат, зрозуміло, втягнув і Україну.
Зупинимося на участі в ній українського населення детальніше. Відразу після офіційного проголошення Росією війни проти Швеції 9 (30) серпня 1700 р. війська Московії та козацькі загони на чолі з полковниками І.Іскрою (Полтавський полк) і Ю.Лизогубом (Чернігівський полк) вирушили в похід на шведську фортецю Нарва, яку Петро І вважав "ключем" до Інгерманландії. Незабаром сюди підтягнулися й інші лівобережні та слобідські полки. Напередодні Нарвської битви, котра сталася 19 листопада 1700 р., збройні сили від України тут сягали 7 тис. чоловік, Росії - 40 тис. Малодосвідчені царські воєначальники, недостатньо навчена й слабо організована російська армія, зіткнувшись у двобої з головними силами шведів, які підійшли до фортеці, зазнали цілковитої поразки.