У селах Фоєвичі та Чолхов, що на Стародубщині, відмова старшини записати їхніх жителів до козацького стану призвела в 1747 р. до великого вибуху народного гніву. На захист інтересів державців на початку червня у Фоєвичі прибули 100 виборних козаків. Селяни, озброєні рушницями, кілками, різним сільськогосподарським реманентом (косами, сокирами тощо) прогнали карателів. Через місяць, удвічі збільшивши сили, старшини знову спробували приборкати непокірних. Однак на допомогу тим прийшли сусіди - чолховці - й разом вони вдруге здобули перемогу. Тільки в наступному році владі вдалося підкорити "шукачів козацтва" й заарештувати їхнього ватажка А.Яременка. Після тривалого "слідства" й суду Яременка скарали на смерть, чотирьох його спільників катовано та заслано на каторгу, решту учасників жорстоко репресовано.
Український історик і письменник Петро Маруня, досліджуючи численні селянські рухи на Стародубщині в 40-х - 70-х pp. XVIII ст., на основі ґрунтовного архівного матеріалу переконливо довів, що часто посполиті були змушені братися за зброю, інакше державці могли їх просто замордувати. На підтвердження свого висновку він навів уривок зі скарги жителів с.Єсмань (Ніжинський полк) 1749 р. в полкову канцелярію на власника Якова Денисова, в якій, зокрема, йшлося про те, що той усіх, "кто отказывается от безпрестанных и тяжких употреблений на работизну... смертным боем плетьми мучит, отчего иные и умирают". Не стерпівши знущань, люди повстали і заявили господарю маєтка: "Коритися не будемо!" Вони також наполягали на тому, щоб їх записали в козаки. Цього ж вимагали посполиті с.Лилинівка (Чернігівський полк), які спробували фізично розправитися з місцевим можновладцем.
За допомогою компанійців адміністрація "вгамувала" бунтівників обох сіл і покарала їх киями. Найбільш "завзятих" відправили в Генеральну військову канцелярію - для слідства й екзекуцій.
У 1748-1750 pp. запеклу боротьбу за скасування панщини та перехід до козацького стану вели селяни Кулаг і Суботовичів Стародубського полку. Проти військової команди, що прибула для наведення "порядку", вони застосували партизанські методи боротьби: ховались у навколишніх населених пунктах і лісах, зненацька нападали на карателів. У 1750 p. розгромили садиби старшин і багатіїв, а також будинок сотенної канцелярії посполиті й козаки містечка Білики (Полтавський полк).
У 1756 p. Білгородська губернська і Харківська полкова канцелярії доповіли у вищі урядові інстанції про відправлення значного військового загону проти селян, робітних людей і гайдамаків, про вчинені масові грабежі й убивства.
З 60-х pp. посилився міграційний рух українців на Дон. За матеріалами III ревізії (1762 р.) в межі регіону переселилося до 20 тис. "черкасів", тобто, вихідців з України. У 1762 p. сталося збройне повстання козаків сіл Новаки, Тарандинці й Булатець Лубенського полку проти полкового обозного Василя Кулябки, який захопив їхні землі.
Від весни до осені 1765 p. селянський рух охопив усю Слобожанщину. Трударі відмовлялися виконувати роботизни" й виступали проти введення "подушного оклада". Певну активізуючу роль відіграла тоді поява тут кількох самозванців та чутки про "доброго царя".
Боротьба на селі за землю і волю не вщухала й надалі. На Лівобережжі, Слобожанщині й Правобережжі протягом 60-х - 80-х pp. діяв відважний ватажок Семен Гаркуша, який з дев'яти років жив на Запорозькій Січі, а під час російсько-турецької війни брав участь у походах на Очаків і Хаджибей та в славнозвісній "Коліївщині". У 1789-1793 pp. відбулося велике повстання в с.Турбаї на Миргородщині, де селяни на чолі з Н.Оліфером, Г.Яструбенком і Т.Довженком, не визнаючи жодної влади, запровадили самоврядування.
Своєрідним для XVIII ст. явищем, спричиненим розвитком мануфактурного виробництва і концентрацією на промислових підприємствах великих мас працівників, стали виступи робітних людей. Спільність їхніх методів і форм боротьби з селянськими пояснюється, насамперед, однаково тяжкими умовами життя та праці. Виступи робітних людей, так само, як і посполитих, мали переважно локальний і стихійний характер, через що завершувалися поразками. Ті й інші нерідко об'єднувалися, разом тікали від можновладців у пошуках кращої долі для себе і своїх дітей. Так, тільки за червень 1762 p. з бахмутських і торських соляних "заводів" утікло близько 20 чоловік, а в лютому-листопаді наступного року - вже 100. У 1764 p. припинили роботу багато селян, яких прислали управителям із сіл Путивльського, Білгородського, Ніжегольського, Карповського, Валуйського, Хотмижського та Салтовського повітів. Робітні люди тікали й з інших мануфактур. За ними влаштовували погоні, тих, кого ловили, жорстоко карали.