В останню чверть XVII-XVIII ст. відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на міжнародно-політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значення, адже кожна з "високих сторін" (Річ Посполита, Московська держава. Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.
Зважаючи на відносну рівність експансіоністських можливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях, що були під час Визвольної війни 1648-1676 pp. ядром українського політико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідок польсько-турецької війни 1673-1676 pp. територія Правобережної України була захоплена й поділена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, згідно з умовами Журавненського миру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), були встановлені в 1680 p.
Війна 1676-1681 pp., в якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України-Гетьманщини, призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін. Бахчисарайський мир 1681 р. встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося "ніякого поселення робити". Отже, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисарая щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д.Дорошенка, "санкціонували пустелю в самім серці багатого краю".
Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу, була Лівобережна Гетьманщина. "Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить", - неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, досить уміло перегравала їх у складній дипломатичній грі. Спротив І.Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та малолітнім царям Петру й Івану укласти "Вічний мир" (1686 р.), що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.
Звичайно, кожен із "претендентів" мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висували тезу про "дідичні" польські чи "споконвічні" російські землі. Крім того, царський уряд аргументував свої наміри тим, що "Хмельницькому... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під королівським володінням ніколи ці містечка не були". Польський король на це відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а "при кому козаки, при тому й залишається Україна". Туреччина пояснювала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у попередні роки договору з гетьманом П.Дорошенком. Традиційна кримська політика щодо Правобережжя ґрунтувалася на суперечностях між московським і варшавським зовнішньополітичними відомствами й не спиралася на "історичне право".
Представники багатьох держав з'їхалися на Карловицький конгрес (1698-1699 pp.), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом "uti possidetis" ("право завойовника") Польща відбирала у турків втрачені нею колись землі і Правобережної України. З огляду на усунення турецької загрози, варшавський сейм у 1699 p. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед українського населення.