Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод серед кам янецької залоги, розпочали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. У листопаді 1684 p. єпископ С.Воєнський повідомляв до Варшави: "... ми спустошили решту країни навколо Кам'янця ... виселили в інші сторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII Польщі за підтримки країн "Священної ліги" все ж таки вдалося повернути цю частину Правобережної України під свою владу.
Кам'янець-Подільська фортеця. Фото XIX ст. ст.
Відновлення та функціонування польського державно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть XVII-XVIII ст.) відбувалися зі значними труднощами. Породжені внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного характеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити " свавільний" край. Поразка українського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення в Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу в складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.
Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов язки щодо управління краєм покладалися на сеймики, які періодично збиралися магнатами й шляхтою кожного з воєводств. На сеймиках вирішувались усі важливі економічні, воєнні, судові та інші питання. Київська шляхта збиралася в Житомирі, волинська - в Луцьку, подільська - в Кам'янці-Подільському (під час турецького панування - у Львові), брацлавська - у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були обстоювати на ньому вимоги місцевої шляхти, що оформлялися в спеціальних письмових інструкціях. Поряд із обговоренням регіональних проблем на засіданнях сеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.
Першорядним завданням у царині формування власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія наддніпрянського Правобережжя, південно-східна частина Київщини та Брацлавщина розглядалися турецьким урядом як козацькі землі, де під протекторатом султана мав управляти український гетьман. Однак спротив, з одного боку, Московської держави й Лівобережної Гетьманщини, а з другого - польського короля, перешкодив Порті утвердити тут свій вплив.
Натомість верхівка Речі Посполитої вважала територію Правобережжя історичними польськими землями, які внаслідок "козацького свавілля" лише на певний час вийшли з-під її влади. Щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський знову звертається по допомогу до козацтва. Надаючи в 1685 p. козакам "прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком свідомо намагався повернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, що існували напередодні Визвольної війни. Страх перед можливістю поширення влади лівобережних гетьманів на Правобережну Україну змусив короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи місцевого самоврядування.
Невдовзі козацтво, як здалося польським урядовцям, виконало свою місію. Знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефективного управління Правобережною Україною у XVIII ст. Чисельність відділів коронного війська, яке базувалося в Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих магнатів складалася з 2-3 тис. осіб. Відцентрові тенденції всередині країни призвели до того, що саме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка в багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не спромоглася вирішити "українське питання", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.