— До молодого; пана Якова, — відказав я.
— А хто будете? — не вгавала пика.
— Сулима Іван, — дратувався вже й я.
— З Пітера, — додав Миля.
Не знаю, яким робом вирвалося в Милі оте «з Пітера». Він вельми обережний, розважливий, іноді хитруватий, в ступі його не вцілиш, а тут дав хука. Хотів справити на челядника враження.
— Зараз, — долинуло вже з-за зачиненого віконця. Чекали ми дуже довго. Так довго, що втратили терпець і знову почали гатити кільцем у ворота. Але на наш стукіт ніхто не відгукнувся. Ми стукотіли ще кілька разів — і кільцем, і руків'ями шабель, і чобітьми. Десь у глибині двору валували собаки, знялося і втихло якесь тупотіння, але відгуку ми не почули.
Врешті знову брязнуло віконце, в ньому появилася та сама пика.
— Пана немає вдома.
— Відчиняй! — процідив я крізь стиснені зуби. — Я — з столиці.
Забрязкотіли важкі дерев'яні цюцики, відчинилась маленька фірточка. Поруч була велика, різьблена фіртка, нам відчинили маленьку, в яку доводилося заходити низько зігнувшись.
Я відштовхнув челядника, який стояв біля сінешних дверей, зайшов у сіни, звідти — до світлиці. Посеред світлиці, обіпершись рукою об стіл, стояла Оленка, чи то розгублена, чи то злякана.
Я привітався й розстібнув верхні гаки кожуха.
— Де пан Яків?
— Не знаю… Поїхав у Сварків, — пробелькотіла вона й почервоніла. Мабуть, я знову спалахнув, бо Оленка куснула губку й швидко сказала:
— Немає його, от їй-Богу.
Я пригадав тупотіння, гупіт у проміжках між нашим калатанням й зрозумів, що Яків від'їхав щойно, по тому, як йому доповіли про наш приїзд, і губився в здогадах, чого він утікає. Він знає, що я приїхав з Пітера від Полуботка, здогадується, що маю від нього якесь доручення, й не хоче те доручення виконувати. Але ж він хитрий, міг би пообіцяти виконати, й по тому. Отже, погнало його з двору ще щось.
Я опустився на зелене сукно лави. Почував страшенну втому, хоч більше доби відпочивав у титаря.
— Я від твого тата, Оленко…
— Татусь передав поклін?.. Як він там?.. Кажуть, у тому місті страшенно холодно… Чи він не мерзне?
Думки застрибали в моїй голові, неначе сполохані коники в траві. Отже у вона не знає, що Полуботок в тюремнім в'язанню… Вони тут ще не відають про те? Але ж… Рум'янцев не сказав? Чи утаїв Яків? Чого приїздив Рум'янцев? І що тепер робити мені? А потім: казати Оленці про батька чи не казати? Певно, треба сказати. Вона має знати страшну правду.
— Твій тато, Оленко, а мій дядько, ув'язнений царем, — мовив тихо.
Оленка скрикнула, її очі розчинилися на цілий світ, вона дивилася на мене з жахом.
— Неправда!
— Правда. І Чарниш, і Савич, і всі наші.
Оленка сіла на стілець. Тримала руку біля рота, мовби й далі гасила крик.
— За віщо? — прошепотіла.
— За Україну! — твердо сказав я. — За те, що любить її, як самого Бога.
— Ні, ні, — знову застогнала Оленка.
Я підвівся з лави, повернувся спиною до Оленки. Розстібнув кожух і кунтуш, розмотав пояс. і з потайної складочки дістав перстень, поклав його на стіл.
— Татків! — скрикнула Оленка. Взяла перстень і тримала на розкритій долоні, дивилася, видивлялася, немов намагалася щось прочитати на ньому.
А я розмірковував, я вже розумів майже все і уклав рішення.
— Як це сталося? — прошелестіла.
Я розповів, як ми їхали, як нас прийняли в столиці, до кого ходили з візитами і як привезли коломацьку грамоту та як вручали її цареві. А як цар скаженів, не сказав.
— Нащо, нащо татко дозволив подати ту грамоту! — заломила руки Оленка. — Невже він… Адже Яків не підписав її на Коломаці. Яків розуміє, а він…
— Ти звідки знаєш?
— Зізнався мені…
— А про те, що гетьман у тюрмі, він тобі не сказав?
— А хіба він?..
— Знає! Знає напевно. Рум'янцев чинить про гетьмана вивід, збирає все погане про нього…
— Вони довго гомоніли наодинці. Й годив йому Яків…
— Через те й годив. Він утік? Щойно? Оленка похилила голову.
— Посіпака, — сказав я. — Шкура!
Оленка тремтіла, немов у пропасниці, її точене личко стало дрібне, носик вигострився. Я поспівчував їй у душі: вона любить батька і є жоною Якова. Як поєднати те…
І однак простягнув руку:
— Дай!
— Це татків перстень…
— Він мені потрібний.
— Для чого?
— Зробити те, що мав би зробити Яків. — Спалахнув і одразу пошкодував і на свої слова, й на свій гнів. Узяв її руку в свою разом з перетнем, і тримав довго, не знаючи, що мені робити. Потому сховав перстень. Оленка зітхнула й заговорила мовби сама до себе:
— А я тепер розумію… чому ми тинялись по далеких хуторах, чому перестали їздити в Глухів. Яків ховався від тата. Боявся. Він… Він розумний, — підвела голову й знову опустила. — Ну, може… хитрий. Через те й Артельний… і інші офіцери… У карти їм програвав, і цьому Рум'явцеву також… А сам… Та його чорти обіграти не зможуть, якщо захоче. Жид же… — І несподівано: — А що буде з батьком?
Я намагався заспокоїти її, але й сам гаразд не знав, що загрожує гетьману. Одначе відав: цар із своїх кам'яниць випускає рідко кого. І не випадково чинить усі ці дізнання сам. Він не лише проти Полуботка, а проти всієї України. Задумав так…
Все ж сказав:
— Не знаю. У пана гетьмана гріхів немає. Либонь, потримають і випустять. Цей Рум'янцев визбирує всілякі колючки. Хтось комусь щось недодав, хтось у когось щось взяв. Але ж… Ось і у вас побував. А надісь, від'їхав задоволений?
— Ще й як. Рота до вух розтягував. Яків йому подарунків надавав.
Ми ще погомоніли трохи, і я сказав:
— Оленко, накажи, щоб поставили наші коні, та й ми в тій дорозі далекій животи не розпасли.
— Ой, яка я… — скрикнула Оленка, а поза тим кинула на мене пильний погляд: її, либонь, здивувало, що я майже віддав їй веління.
Оленка пішла, а я підвівся, аби розім'ятися, знову розглядався по світлиці. Ті самі ікони, картини: гармата, а біля неї козак; бичок з головою ведмедя; у німецькій шафі біля вікна на полицях вишикувалися пляшечки з ліками, ступки, стояли там і штандглази, аби брати точну міру ліків. «Боїться смерті Яків, боїться», — подумав я злостиво. На маленькому столику з різьбленими ніжками лежав товстий зшиток. Я не втримався й заглянув до нього, а далі перегорнув кілька сторінок. «Присланий з Малоросійської колегії ундер-офіцер з указом брати штрафи з бородатих купців», — читав я. — «У лазні з братом Андрієм мився й коня дарував йому молодого, гуляного». «Пригощався». «П'явки приймав і пігулки, й лексацію після них мав хорошу». «Оглядав свинарник, поросних свиней 15, кабанів 3». «Метіль була велика, тетеруків і рябчиків повно». «Золотарю Івану за позолоту до рондів і шаблі дав червінець». «Дав Чубу за чинбу зайців і куниць 9 копійок. На нитки до кунтуша 3 копійки». «Програв у карти 5 карбованців». «Переглядав табуни: лошаків 42, телят 49». «Принесли вовка», «Прийшов указ втікачів з Ладоги всіх розшукати». «Февраля 7 неділя — сирні запусти». «Розказував один чоловік, що десь у річці риба запливла, 24 аршини, вода спала, і вона осталася». «Кагви напився. Кав'яру купив 1 пуд за один карбованець, і шкури шкапині дешеві».
Далі я не захотів читати. Бридко мені стало й образливо страшенно. Рушиться небо, світ наш український рушиться, а він у своєму даріуші… про свині поросні та шкури шкапині. Довго проживе цей чоловік, пожитково… і — порожньо.
Вечеряли ми з Оленкою в тій самій кімнаті, наріжній, що й колись. Слугувало дві наймички. Оленка розпитувала про Пітер, звичаї й порядки московитів, в що одягаються тамтешні молодиці (звичайне, жінка!), а потім запитала, що я збираюся робити далі.
Я відказав: сповнятиму гетьманове веління, а яке, сказати не можу. Вона допитувалась, але я мовчав. Оленка розгнівалася, одначе й одійшла одразу, мовила:
— Якийсь ти не такий, Іване, як був колись.
Я подумав, що за кілька останніх днів чую це вдруге.
— Як це не такий?
— Ну, зовсім-зовсім одмінився. Я усміхнувся.