По двох днях гетьман та старшина віддавали візит світлішому Меншикову, у його палатах в Німецькій слободі, а ще по одному дневі їх приймав у Кремлі цар. Одягали строї святкові, чіпляли зброю коштовну. Полуботок зодягнув рудо-жовтий, турецької парчі кунтуш, підперезався набірним, з камінням, поясом, на якому висіла шабля з золотим руків'ям. Скоропадський, у малиновому кунтуші з золотими ґудзиками, піднявся на Красний ґанок і через царські палати пройшов до СвятоспаськоЇ церкви, старшина зайшла до церкви через інші врата — з площі; літургію правив архієпископ псковський Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали літургію дві години.
Тоді увійшов до церкви цар… Прокопович, а за ним синодальні попи спустилися вниз, цілували цареві руки, гетьмана цар обійняв і поцілував у чоло.
Коли гетьман від'їздив, — рота взяла «на караул». Я того не бачив, так розповідали ті, хто був у церкві Звісна річ, не брали мене й до Преображенського, куди старшина їздила в суботу на поклін до цариці Катерини Олексіївни.
Царя я вперше побачив наступного дня, у неділю вранці, він прислав бомбардира зі звісткою, що його величність зводить відвідати пана гетьмана увечері. Пополудні примчав шестериком цугом генерал граф Головкін, потім — граф Петро Толстой, а по якомусь часові — цар.
Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу, вистрибнув з саней, застукотів чоботиськами по сходах, всі ми клякнули в сніг посеред двору, гетьман стояв без шапки, маленький і сумирний перед рвійним царем, котрий нагнувся й поцілував Скоропадського в голову.
У першій хаті Петра вітала гетьманша, він поцілував її, вона вклонилася з достойністю й усміхнулась цареві, що, либонь, сподобалося тому, бо засміявся; у другій хаті сів їсти. Майже одразу наїхали високі царські чини — генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов, Ушаков, двоє молодих Наришкіних (Львовичі), також повсідалися за столом. За другим столом сиділи офіцери та блазні (я теж сидів за тим столом). за третім — бомбардири, денщики.
За другим і третім столом їли та пили мовчки, за першим розмовляли — про Київську Лавру. про Мазепу (ганили і виповідали всілякі його недосконалості та вади вдачі). Граф Апраксін допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кілька мов, писав вірші й що його пісні співають на Україні й понині. Гетьман на перші двоє запитань відповів ствердно, а на третє — ухильно, мовляв, може, колись і співали, а тепер перестали. Цар повів диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подібний нам, мав ті ж тілесні недуги, що маємо й ми, тільки не мав гріхів. Апраксін обережно заперечував йому. Всім нам — і ми про це потім довго гомоніли — вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв і сперечався, це нагадувало нам наші давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стіл гетьманшу, а також дружину Савича, яка приїхала з нами до Москви. Цар випив кілька келихів угорського вина, і всі інші пили багато, потім нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'є менше за нього. На прощання цар двічі обійняв гетьмана й поїхав. Уже з саней помахав рукою всім, хто стояв на ґанку. Ми всі були вельми вдоволені й горді, що цар, князі та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грішні, і увесь наш люд український поважаний царем і може спокійно жити під таким надійним захистом.
Пригірчила ту радість розповідь хорунжого Величковського, який уночі приїхав з Вишнього Волочка, де наші козаки відбували канальні роботи. Він сказав, що з тих, хто пішов на Вишній Волочок, далебі, лишилося трохи більше половини, всі інші померли від морозів, хвороб, тяжкої роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й ті чорні вісті не входили глибоко в мене.
Жар любові перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нині я знаю, що кохання — це мить і, здебільшого, омана душі, хоч в той же час воно найбільше, що послано людині небом, воно підносить нас під хмари й кидає вділ, і, вже пом'яті, з ґулями та синцями, покірно прошкуємо туди, куди призначено йти од народження — до свого останнього дня. Ми кохаємо інших, але любимо й себе в коханні (знаємо про те чи ні), й стаємо кращі, хоч і засліплені, й прагнемо краси та досконалості. Наші молоді мрії несуть нас в порожніх небесах, але ведуть і на справжні подвиги (хоч потім, коли втрачаємо їх, у душі лишаються рани, а ще далі — пустка). Наші мрії стинаються в двобої з суворим, сірим, неначе сукно, важким і глевким, як глина, життям, і золото облітає з них. І все нижче та нижче ми літаємо в снах та мріях. Усе убогішими стають самі мрії, вже вони не про подвиги в ім'я любові, а про мідний гріш і упруг землі, про теплу черінь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершуємо за молодості, — в ім'я любові, все, на що зміг подвигнутися я, — подвигнувся задля неї.
По кількох днях я знову побачив царя, — ховали якогось генерала, ховали пишно: солдати роздавали на вулиці чорні фліореси для шапок, попереду саней з чорним балдахіном їхав на білому коні гробовий кавалер у латах, у пір'ї, грали гобойщики, тромбачі, йшло кілька рот солдат, і йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. І то ще не диво, сказали нам, минулого місяця хоронили простого солдата, зустрів траурне шестя цар, зійшов з саней і також пройшов за труною з непокритою головою з півверстви. Все це розповідали нам челядники високих гостей, які приїздили до пана гетьмана або в гостину до яких їздили пан гетьман з старшиною. Одні гості від'їжджали, інші приїжджали, так що незабаром гетьман довелося послати в Глухів хорунжого Кузьму за додатковим припасом.
Нашу старшину скрізь зустрічали гостинно й пригощали щедро, а на Святки на замоскворецькім лузі було влаштовано на нашу честь обід для всього люду. Там стояли довгі-предовгі соснові столи, й смалили над жаром кабанів, биків, і горілка стояла у відрах та барилах, і стріляли гармати, й пускали фейєрверки. Було збудовано театрум, і виступали на помості лицедії в машкарах. Щоправда, ті лицедійства мало хто бачив. По тому, як цар одбатував од покритого червоною матерією кабана шмат м'яса… всі кинулися до наїдків та напоїв, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не хотів пити, того занурювали головою в бочку з горілкою, кілька чоловік похлинулося насмерть, решта, щоби минула їх чаша сія, воліли пити з величезних пугарів й одразу валилися з ніг), солдати зачали за своїм московським звичаєм бійку, й було поламано немало ребер та розтрощено носів. Цар походжав веселий і під'юджував забіяк.
…Гостини та іменини, банкети та гулянки, веселі віншування та співи, вино рікою, і довгий час ніхто, принаймні з нас, малих чинами, не підозрював, що за всім тим, невидиме сторонньому окові, плине зовсім інше життя, що десь близько скипають гнів, страх, ярість і вже течуть притамовані сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що вся ця розкіш і коні шестериками, срібні кухлі з угорським вином, блазні в позолочених ковпаках, пишні похорони, колони солдатів у заморських чоботях і капелюхах коштують дорого, хтось там не досипає ночей, їсть затірку з висівок і рано помирає; то той, то інший з нас приносив на постоялий двір почуті десь у натовпі, в корчмі гіркі слова: «Як його Бог на царство поставив, так ми жодного світлого дня не бачили, селян розорив, мужиків забрав у солдати, посиротив нас і змусив лити сльози…Стрільців повішав, а німців накликав, їм платить, а з нас шкуру здирає, з церков дзвони знімає, всім бороди ріже, а сам день і ніч брагу хлище». Не тільки прості люди, чи, як писав цар, «подлії люди», нарікали на нього, а навіть бояри… Мені довелося чути на власні вуха, як двоє п'яних високих чинів розмовляли в сінях (візничий довго возився з упряжжю, щось там у нього не ладналося): «Що це за государ? Сам бігає на службу й нас жене на неї, селян наших забрав, скрізь понаставляв німців або ж підлих людців, Меншикових усіляких. Скоріше б Він прибрав його до себе, а нам лишив отрока його».
У тім отрокові й була вся справа. Довкола нього й знімалася та чорна завія, яка потім замела стільки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила, як і справжня хуртовина, яка гуляла по довколишніх борах та лісах, і дерев'яна убога Москва пливла високими банями своїх ста п'ятдесяти церков у тій білій сніговій піні, як корабель у розбурханому морі, й одні тонули, борсалися в хвилях, інші їх топили.