І вийшов з кімнати.
А я сидів і не знав, за що мені молитися. За власний добробут, за власну долю? Так вона у волі Всевишнього. Та чи й варто молитися за неї? Щось у мені важко борсалося, випручувалося, підказувало, за віщо маю молитися, але я ще не здогадувався до кінця. До того ж не хотів і боявся молитися до чужих ікон. Їх тут було дуже багато, всі лики незнайомі, намагався побачити за ними одного Бога й не бачив його. Кожен маляр творить своїх ангелів, своїх богів, а Він же один і правда Його одна. То лише зло завжди інше, й нічого, окрім зла, в світі, мабуть, немає, воно править світом, і що б людина не зробила, все перетворюється на зло. Нині ж впевнився в цьому остаточно. Розкішні палаци, швидкі кораблі — все це — зло. Безгрішний Христос, люди знають про це, але не намагаються наслідувати йому. Надто ті, хто владою своєю найближчі до нього, вони грішать без страху й совісті, грішать люто та страшно. Думав, думав, і голова мені боліла, дивився й думав. Боже, в яку дику країну я потрапив! Церкви, палаци, перуки, кунсткамера, книжки іноземні… Й голод, злидні, безправ'я, смерть. Як ці люди житимуть далі, чим можуть порятувати себе? Адже їхні поводирі суспіль у гріхах, як у пранцях, й це наука для всіх. Горе нам, грішним, горе, бо ми також ходимо під цим скіпетром і цим беззаконням. Усі ті країни в Європі, з яких за велінням царя везли книжки, всілякі інструменти, посувалися до владарювання праведного, законночинного, Росія ж дедалі більше занурювалась в трясовину безправ'я, деспотії, рабства і вже — на віки вічні.
У Пітері було багато див, було на що подивитися — перегони кораблів на Неві, за два дні по смерті Олексія, спускали на воду корабель «Лісний», і цар сам вибивав молотом клинка з-під головної підпори, й муштри солдатів на полі за Фонтанкою, і гульбища та весілля блазнів, на яких вельможі їхали верхи на коровах та ослах, і немало люду передавили, й возили клітки з заморськими звірами, але я нікуди не ходив, окрім крамниць. Перебрів їх усі, й не знав, що купити в подарунок Улясі. І врешті у німецькій крамниці купив за карбованець десять копійок барометрум. Загорнув його в хусточку й сховав до своїх саквів, вряди-годи видобував та давився на синю та червону стрілки й мріяв про те, як привезу та подарую Улясі барометрум, і як вона зрадіє, і як здивується, і ми дивитимемось на нього вдвох, і показуватиму та розповідатиму, що означають гачки, цифри та стрілки. Я сповнив її прохання — такого подарунка окрім мене, не привезе ніхто.
Ще я ходив до річечки, яка хлюпотіла у верболозах та вільхах, впадала в більшу річку, а вже та в Неву. Брав скрипку, сідав на пеньочку й тихо водив смичком по струнах. Плакала скрипка, гойдався у воді вербовий кущ, і текла звідкілясь із диких пущ, з дикого пралісу, неначе з вічності, незнайома мені річечка, і я між цими двома вічностями був як листочок на поверхні річки, плинув до своєї останньої пристані, й плакала в мені душа, і я не знав, чого вона плаче, адже попереду — велика радість, і не знав, нащо живу на світі, й чого хочу, й чого маю хотіти. Моє маленьке життя ще дужче змаліло перед рікою крові, крові нехай і чужої, але ж християнської, мені до сліз було шкода цих невинних людей, шкода царевича, трохи старшого за мене віком, такого боголюбного, богобоязливого, як і я сам. Чому то, думав, добрі та лагідні люди не можуть володіти світом, адже вони одні несуть людям світло правда, добра, істини, натомість це добро завжди побите злом, істина — брехнею, і Бог не карає за це? Мені здавалося, що не знайду в цьому світі своєї маленької істини, й обезнадіявся її шукати.
Мене почали гризти сумніви: кажуть, що місце людини визначене Богом, тоді чому Бог допускає на царство ірода? А може, тільки я так думаю? Може, чогось не розумію?
…Одного разу, по тому, як довелося перебігти через страшну площу і знову побачити нахромлених на колеса людей, мені раптом ніби відкрилось щось, і я сказав самому собі: «Боже, Боже, в цій країні ніколи не буде добра, ніколи не буде волі, тут живуть тільки ті, що хочуть вішати або можуть бути повішені, я не бачу інших, які могли б просто жити, поважаючи брата свого, сусіда, й навіть ворога. Тут гірше, аніж у Римі або в Сарданапала; аби цей люд зміг щось і когось поважати, потрібно триста літ волі, а її немає й дня, й не буде ніколи». І помолився спрагло та тяжко: «Не дай нам, Боже, жити в цьому царстві…»
І бачив я, що так само молиться вся наша челядь і старшина також, всі застрашені, отупілі й оглуплені, ще й мовби онімілі. А може, застрашені не всі?
Єдиною втіхою, єдиною радістю для мене, й радістю великою, яку не могли потопити лиха, котрі бачив, була моя любов, були мої згадки та думки про Улясю. Я вимріяв кожну хвилину, кожну мить, кожен крок нашої зустрічі — як вбіжу на знайоме подвір'я і як вийде вона мені назустріч. Скільки всіляких солодких видив я натворив, скільки радісних годин пережив у тих своїх мріях.
Але поки що тутешнє життя міцно тримало мене в своїх пазурах. Одного разу Рубан, котрий з початку літа жив у хаті, яку переобладнав з старої лазеньки над річечкою (похмурий і жовчний, він не любив товариства), приніс звідкілясь книгу, написану по-латині, й поринув у неї. Але оскільки латину знав погано, і його справа посувалася воловою ходою, то запросив до читання мене, перед тим пригрозивши всілякими карами, якщо комусь пробалакаюсь про книгу, й навіть змусив поклястися перед іконою. Я трохи перепудився, але цікавість моя від того розпалилася. То була так звана книга Корба, записки секретаря цісарського посла Ігнатія Христофора Гварентія, який 1698 року їздив до царя Петра, й за два роки по тому Корб, секретар посла, повідав світу латиною про побачене та почуте в Московії.
Корб оповідав, як їхали, де зупинялися, що їли, що за порядки в Московській державі, а також списав стрілецький бунт, царський родовід, царські палаци, військо, коштовності, церковні порядки, столицю й багато-багато іншого. Той Іоанн Корб писав, що бачив на власні очі, і мудрував про побачене з власного розуму, не боявся, що на нього впаде царський гнів — його вже не сягнути. Книга тая була в Московії суворо заборонена, але траплялися зухвальці, які привозили її з-за кордону й навіть продавали нишком за чималі гроші.
Незабаром до нас долучився Борзаківський, ми читали Корба втрьох, я читав, вони слухали, деякі місця примушували прочитувати ще раз. По читанні Рубан ховав книгу під поміст, а я по тому довго не міг заснути, лежав і передумував прочитане.
Ми читали книгу потаємно, з великою осторогою на той час біля нас крутилося багато всіляких людей, надто внадився якийсь юродивий, круглоголовий, товстогубий, тілистий, він гасив у церкві свічі, говорив загадково — вигукував; безстрашно лаяв царя та його посіпак, називав Петра антихристом, а його діяння кривавими, роздавав усім по шматочку заліза, ми залізо брали, але розмови з ним не підтримували, в нас виникла підозра, що це не юродивий; отож, коли він з'являвся, говорили тільки про погоду та про те, коли повернемося додому. Остерігалися ми навіть декого з своїх.
Ми розпочали читати книгу з оповіді про стрілецький бунт та про кривавицю по тому, бо хоч нині бунту не було, але кривавилося так само, й катівські знаряддя були такі самі. «Бажаючи показати, що стіни міста, за які стрільці хотіли проникнути, священні і недосяжні, государ звелів всунути колоди в ближні до воріт бійниці й на кожній колоді повісити по два бунтівники. Таким способом було скарано в цей день понад 200 чоловік», — читали ми, а коли по тому виходили за ворота, бачили на стінах Петропавловки схожі на груші тіла, котрі висіли на палях. «Ця кара, 27 жовтня 1698 року, — писав Корб, — різко відрізняється від попередніх; вона звершена досить відмінним способом і майже невірогідним: 330 чоловік за раз, виведені під рокований удар сокири, облили всю долину хоч і російською, але злочинною кров'ю, ця велетенська страта могла бути виконана лише через те, що всі бояри, сенатори царства, думні й дяки, котрі були членами ради, що зібралася з приводу стрілецького бунту, за царським велінням були прикликані в Преображенське, де й мусили взятися за роботу катів. Кожен з них, завдаючи удару, схиблював, через те, що рука тремтіла при виконанні незвичної праці, із всіх бояр, вельми невдатних містрів, один боярин відзначився особливо невдалим ударом: не вціливши в шию засудженого, потяв його по спині; стрілець, перерубаний таким чином надвоє, терпів би невимовні муки, якби Олексашка, вправно орудуючи сокирою, не відрубав страждальцю голову».