Не знаю, звідки бралися ті слова. Звідай взялися бори та ріки, таких віршів ми в колегіумі не писали, ми там віршували про святих угодників, біблійних героїв, а тут була сирітка, яка пішла блукати в широкий світ.
Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечі міх і пішов світ заочі, поклавши більше ніколи не вертатися на старі шляхи. Як буде, так і буде, якось проживу, з своєю печаллю, з своєю бідою…, з своєю любов'ю. Вона єдина не зів'яне в мені й не забудеться ніколи.
Поминув хутірець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в листі, який ріс на могилах. Могилки старі й нові… Одна — зовсім свіжа, при самій дорозі. В тих могилках лежать всі — щасливі й нещасні… Ті, що їх кохали, і ті, що їх не кохали, ті, які обманювали, і ті, які жили чесно… Всіх урівняла смерть.
Ця думка не розрадила, а тіль-тіль заспокоїла мене.
Частина третя
Ой не пугай, пугаченьку
Важко ступити перший крок по дорозі. Молодість тим — і хороша, що навіть у найбільшому горі не знає довгих вагань і страхів, бо не знає справжніх обширів зла та підступу. Світ повен невідомості та ваб, і хоч я боявся їх і давно поклав їх уникати, й уникнути всього непевного, що трапиться в дорозі, пообіцяв собі ні в що не втручатися, ні до яких товариств, складок не вступати, в мені поза моєю волею кільчилися зерна того гірко-вабливого зела. Мені здавалося, що повільно вмираю, я нічого не хотів, але щось у мені само по собі притлумлено сподівалося спізнати нехай не принади світу, а їхню гірку отруту, й забутися в тому. Ми всі хочемо зачерпнути гріха й лишитися чистими, тільки одні зізнаються в тому й наставляють пригорщі, вимагають, допинаються, інші ж чекають, коли він сам візьме їх у свій полон. Тоді вони не винуваті!
Мені нічого було лишати на моїй батьківщині, переді мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене, дорога — вона не замкнена й символізує свободу, й, поки ми молоді, не боїмося її. Опріч усього, я сам не знав, що моє серце, згорьоване й сплакане, жадає лишень одного — волі. І навіть те, що в моїй кишені лежало всього чотири мідні шаги, а в торбині, окрім бандури, псалтиря та книги без палітурок якогось Антонія Алевенгока про тіло людське, писаної по-німецькому, не страхало мене, й ніщо не було мені потрібно.
Проте дуже швидко мені довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В дорозі їсти хочеться набагато дужче, ніж навіть у бурсі. Голод дужчий за всі твої думки, бажання і прагнення. Вже першого дня проїв два шаги, наступного — два останні. А ще наступного, опівдні, сидів на траві біля тину в шинковому дворі й жодна сила не могла змусити мене відвести погляд від макітри, яка стояла на столі під вишнею і з якої четверо козаків неквапливо їли лемішку з салом, запиваючи її пивом з глиняних кухлів. До пива був байдужий, а запах лемішки викликав болючі спазми в горлі. То заплющував очі, то знову відкривав їх, намагаючись не дивитися в бік мальованої макітри, але те було понад мої сили.
Козаки сиділи в кунтушах, порозстібавши верхні гаплики, пріли, лемішку кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною ложки пірнали в макітру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помітили мене і зауважили мій голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме такі здорові, дужі люди не помічають голодного кошеняти. Гомоніли про якихось волів, один з яких калина, тобто червонястим, дуже гарний, а карась, себто пір'їстий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних волів взагалі важко дістати, зкуксуватілася худоба, та, врешті, один з козаків — з ближчого до мене краю столу — повернув круглу, трохи приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорідний кавун на баштані, голову й лінькувато запитав:
— А хто ти будеш, парубче, що обтираєш пилюку попід чужим тином?
— Спудей, — відказав я, поштиво підводячись і здіймаючи шапку. — Миркач.
— Спудей, — здивовано вигнув вигорілу на сонці брову козак. — Чого ж сам? Спудеї в гурті ходять. І кунтуш на тобі козацький, хоч і обтріпаний.
Тоді ще по дорогах ходило безліч усілякого люду — ті ж спудеї-миркачі, мандрівні дяки, яких ще іноді називали дяками-пиворізама, ченці, котрі покинули монастир з якоїсь причини, але майже всі вони ходили в гурті. Стануть під вікном у багатого господаря, заспівають канта. Сам канта не заспіваєш. Я вирішив нікому не давати приводу для висновків про свої сумні справи й трохи затинаючись, сказав:
— Одбився од гурту. А кунтуш — батьків.
— Це — кепсько, — тягуче, знічев'я волік балачку козак. — Самому в дорозі погано. Всяке може трапитись. Розбійники найчастіше чатують на самотніх перехожих… Чи захворів… То вже кінець. А що ж ти, спудею, вмієш? Чим на хліб заробляєш? Які науки пройшов?
— Фару. Інфиму… — белькочу я.
— А чим-таки заробляєш на хліб?
Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозі тільки й думав про те, до чого мені вдатися і яким робом прохарчуватися. У шкіряному мішку, зав'язаному налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але не наважився видобути її. Мені здавалося встидним отако ні сіло ні впало веселити посеред дня грою на кобзі — на батьковій кобзі — незнайомих людей, та й не мав я на те права, «визвілка», щоб заробляти кобзою гроші, те право міг дати тільки справжній кобзар. Побринькати може кожен, повеселити сусідів, а от грати за гроші…
— Трохи вмію співати. В хорі, — вибовкнув і зрозумів, що сказав дурницю, — Молитви знаю, читати вмію. — І враз мовби щось сяйнуло в моїй голові: «Алевенгок». Псалтир, звичайно, вирішив не показувати. — Є в мене книга, дуже цікава. Можу продати.
— Книга? — здивувалися козаки. — Ану покажи. Я розв'язав торбину і дістав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках книгу й так і сяк, не могли знайти її початку — вона була без палітурок і писана не по-нашому.
— По-якому ж це воно писано? — запитав таранкуватий, з лисиною на всю голову козак і для чогось пошкрябав нігтем по книзі.
— По-німецьки, — пояснив я.
— Поглянь, і сюди німець сягнув. Про що ж він розказує в цій книзі?
Вже охмолостався, почав пояснювати жваво і, як мені здавалося, зрозуміло:
— Книга сія про тіло людське, про його обсервації через мікроскоп… — і затнувся на цьому слові. Сам тільки двічі бачив мікроскоп у старшого лікаря академічного і раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нічого не зрозуміють, і намагався пояснити їм якомога краще. — Є така коробочка з скельцями, які збільшують. Ті скельця збільшують все в тисячу разів. Береш, скажімо, з голови волосину, кладеш на нижнє скельце, а бачиш голоблю…
— Го-го-го, — зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповідь за витівки штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосіб заробляє на хліб цех миркач.
Я захвилювався.
— Справді волосина здається завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, істот тобто, кругленьких і довгеньких, безмірно малої фігури. Капнеш оцту — вони всі одразу вмирають.
Козак, перестали сміятися, перезиралися.
— Ану прочитай… просто з книги, — сказав довгошиїй козак, вочевидь не вірячи, що таке може бути написано.
Я прочитав одне речення по-німецькому й одразу його переклав: «Тіло людське суть лузгою покрите, і лузга захищає його». Бачив розгубленість на обличчі козаків і поспішив їй пояснити:
— Тут оповідається все про тіло, яке воно, з чого, і які його факціи А знаючи це, легше лікувати людину. Кожна частина тіла потребує своїх ліків.
— Покрите лузгою, — мовив, мовби про себе, лисий козак і помацав шкіру на руці.
— Лусочки ті такі маленькі, що їх простим оком не видно, — розтлумачував я. — їх видно тільки під мікроскопом.
— Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охріме, як у карася, — кинув третій козак, і всі вони засміялися. Засміялася й шинкарка, яка стояла в дверях шинку. Я розумів, що не треба було показувати цю книгу та читати з неї, одначе було пізно.
— Мда-а, мудраційна книга, — сказав довгошиїй козак. — Не нашого, знать, розуму. А що, коли б оце лемішки під цю саму мізорскопу кинути, га, хлопці? Може, і в ній тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся на твій товар.