Нас ніхто не виганяв, ніхто нам нічого не казав, одначе Миля не захотів залишатися в селі, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Ні Миля, ні я не обмовилися жодним словом, ми йшли мовчки, й нас супроводжувало чи то насмішкувате, чи то печальне дудодіння удода в ліску за селом. Удод бурмотів по-московському: «худо тут, худо тут», і я подумав, що тут і справді кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.
Одначе погано було не тільки тут, а скрізь, куди нас приносили наші ноги, ніде нас ніхто не чекав, нікому ми не були потрібні, і все, що витворив цей великий, багатий, чудернацький світ, було не для нас. Мені в голові навіть майнула думка: а чи не полишити все та піти в монастир спасати свою душу і душі близьких мені людей? Одначе подивився на Милю й не одважився йому сказати про те, — Миля… всміхався. Підняті долішньою губою товсті короткі вуса відстовбурчилися і, як мені здалося, ворушилися.
— Ліс темний… Пеньки обгорілі… Кроти земляні… Мало на вас наставляють пасток… Але… Якою мірою тобі міряють, такою відміряй і ти. — І враз зупинився. — Ет, пропади воно все пропадом. Поведу я тебе, Мартине, в одне місце…
— Якщо там ріки молочні, то краще не треба, — буркнув я.
— Не молочні, а медовії. Медовії, Мартине. — Й так ляснув мене по плечу, що я аж присів. — Село називається Носачівка, і люди всі там носаті… Колись я там вже бував. Навіть приятель у мене там лишився.
Далі Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополудні, ми вже входили до великого багатого села Носачівки.
Пилип завів мене до обхідчастої, без огорожі, хати, двері якої були прочинені, в хаті на долівці лежала розстелена житня солома й на ній, посхрещувавши по-турецьки ноги, сиділо з півдесятка хлопчаків з дерев'яними дощечками в руках, з печі стирчали чоботи й лунав хрипкий голос: «аз, буки, віди…» Хлопчаки стукотіли крейдою по дощечках і повторювали хором: «Аз, буки, віди». Дячок навчав учнів грамоти. Миля поторсав за чобіт, його хазяїн спочатку одбрикнувся, потому обидва чоботи посунули з печі. Чоботи були великі, а той, хто в них взутий, маленький, з розтріпаною борідкою та сльозливими очима. Миля і дячок довго шепотілися в кутку, пізніше Миля розповідав: він хотів, щоб дячок поопитував мене і взяв у помічники, але дячок не погодився — учнів у нього й так мало. Проте він сказав Милі, що в селі — мрець, помер урядовий чоловік. Миля потягнув мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. І читав усю ніч, напереміну з паламарем, і мене нагодували та напоїли, а гроші за читання забрав Миля.
Всю ніч у хаті та на подвір'ї товклося багато людей, вони з цікавістю дивилися на мене, незнайомого їм чоловіка. Мій голос — тихий і жалібний — їм сподобався. Плачів було не багато — сотник хворів давно, його соборували кілька разів. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини — двоє — сиділи на лаві — рудоброві, рукасті, важкі…
Наступного дня біля церкви з'юрмився увесь носачівський люд, стояли приборні, при зброї, козаки, прийшли їхні підсусідки і всі посполиті. Мари вкриті дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню путь, вороний кінь під шовковою попоною. Мене ці похорони не вельми засмутили й не дивували — набачився в Чернігові та Києві пишніших.
Одспівували покійника в старій, похмурій, критій тесом церкві, яка стояла посеред містечка, довкола церкви ріс старий сад, а також дуби та берести, й стояла комора на три половини — для вуликів і речей. За церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим мохом покрівлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до роботи: копати в кінці городу цілину, луговину — доточити її до городу. Людині завжди чогось не вистачає: землі, багатства, шани, влади, її змагає нездоланне прагнення — доточити до того, що має, ще більше, як оце паламаря — подовжити город на кілька сажнів. Він просто жити не міг — обоє сусідів, праворуч і ліворуч, вже випередили його, ввігнались своїми городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не міг розігнути попереку. Город спадав до річечки, там зеленіли густі лози, з тих лоз мене несподівано було покликано. На галявинці стояв Миля. Він повів мене понад річкою, завів у гущавину й показав відро, майже повне меду, дав лусту хліба й сказав: «Їж». Я їв, поки солодка млость не підступила під груди.
— От бачиш, — сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки, — казав же — ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.
— Куди? — запитав я.
— Не закудикуй, там довідаєшся. — Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.
— Гріх великий… непрощенний, — зашварготів я.
— Гріх у міх… Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всі ходять у гріхах, як свиня в реп'яхах.
— Не можу я, просто не зможу… Совісно…
— А мед мій їв! — раптом вирячив великі, з білками, як куряче яйце, очі Миля.
Я аж не впізнав його, злякався й подумав, що Милі нічого не варто ввігнати мене своїм кулацюгою в болотяну твань по саму маківку голови. І десь майнуло: як то погано заборговувати будь-кому на цьому світі, ще добре, коли борг відмагають роботизною, а не занапащенням душі. В цю мить у моїй голові проклюнулася рятівна думка, і я виповів її Милі:
— Ти взяв гроші за читання над покійником, ми квити.
Миля здивовано знизав плечима, мій довід на нього подіяв.
— Грець з тобою… Та й правда, який з тебе помічник, гепнеш з дерева… А щодо совісті… її обманюють всі. Водять її, водять, як корову по ярмарку, й заведуть кудись і продадуть. По совісті гарно жити тим, у кого капшук золотом набитий. Але й ті… Вони її обманюють найчастіше. Що більший капшук, то більший обман. Я за свій вік надивився. По всьому світу так. І в жерло гарматне її забивають, і на списа настромлюють, ще й виставляють на глум. Чужу совість. А свою в пуховиках ховають. Отако. — Він аж утомився від довгої мови. Взяв відро, лазиво, подивився на мене, вже не вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:
— Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика…
Я опустив очі.
Миля пішов похитуючись. А я стояв, і щось маліло в мені. Я справді був малий-малий, порошинка у велетенському світі, яка завіється кудись, ніхто й не помітить. А світ великий, хижий, скрізь у ньому загрози. Спробуй проживи в злагоді з совістю! Ось і зараз… Я мав би сказати в селі, застерегти господарів… І тоді кара впаде на Милю. А він і так скривджений світом… Ще й мовби трохи товариш мені… Ні, не казатиму нічого, бо й не знаю нічого.
Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревім хліві на сіні.
Вранці по селу пішов гомін: в Носачівці об'явився бортний злодій, в лісі обібрано борті двох господарів. Проїжджі чумаки сказали, що купили вночі відро меду, але який з себе той чоловік, що продав їм мед, не розгляділи, було темно, та й не доглядались. Статечні господарі сходилися біля млина над річкою Носачівочкою — обговорювали подію. В основному це були козаки, а також підсусідки — село козаче, з виборним отаманом, куренями та курінними отаманами, осавулом, хорунжим, сині та зелені жупани перемішалися з бугасовими свитами, біля млина стояв гомін. Село багате: чотири водяні млини, п'ять вітряків, олійниця дубом, — є що молоти й давити, — отож, і борті багаті. Я стояв, обіпершись на тин, біля почепленої на кілок кобилячої голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови. Мабуть, моя хирлява постать біля кобилячої голови викликала подив — козаки, які проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в похмурі обличчя, адже був крихітку причетний до того, що сталося, принаймні втаємничений.