Отож якби я ще того дня полишив Носачівку й занурив свої босі ноги в порохню Чемерського шляху, як намічав раніше, уникнув би ще одного великого сум'яття душі та випробування духу. Але я залишився.
У наступні дні я намагався зцілитися, полікувати потовчену душу, я не міг знайти рівноваги, бо й не знав, жертвою чиєї несправедливості став. Несправедливі жителі цього містечка чи несправедливий Миля, а може, і вони й він, а може, ніхто… Пробивалася нагору думка — несправедливість десь глибше, далі, — думка небезпечна, вона може потягнути інші думки, привести до сумнівів — на щастя не пробилася. На роботі не надривався, — несподівано заробив гріш, воістину, трагічне й смішне ходять поруч: багата вдова, підпанія, замовила мені супліку на свою сусідку ще й просила, щоб написав проникливо та тримав усе в таємниці. Вийшло ж так, що сама того листа й надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.
Супліка була така: «…своїми паскудними губами шемряла, буцім я — жінка легковажної поведінки, нецнота, насправді ж вона хльорка й потіпаха, з проїжджими московськими офіцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А мене сукою старою називала, дулі сукала і з великою фантазією та хуками Пішла з мого двору, за одне те, мій ясновельможний милостивий пане, заслужила вона канчуків по срамному місцю, а також заслужила секвестру. Презентуйте її, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вік буду Бога молити і в боргу перед Вами не залишуся, коб же тільки та псяюха понесла кару заслужену».
Світе мій, світе, чого в тобі тільки немає, хто лишень і чого в тебе не просить! Один — миску пшона, нагодувати голодних дітей, інший — золотих дукатів, третій — доточити хоч день до стовченого хворобою життя, четвертий — погибелі сусідові, п'ятий молить о спасінні від зашморгу, шостий сам сукає мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудрості, спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорні «хуки» гріш… А чи правий він? Неясні бажання тривожать мене. А іноді навпаки, з жахом відчуваю, що хочеться, хочеться й мені, попри все моє горе, попри всі обіцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього світу у щоб він аж зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю своє здорове тіло, — я не вельми дужий, скоріше кволий, — але ніякі хвороби не змагають мене. Я знаю про принади світу, вони спокушають, і іноді стає образливо — піти й не відчути їх, це гірко, а обміняти на них душу страшно. Я таки триматиму її в чистоті та недоторканості, я побачу все, осягну розумом і серцем й ні в що не втручатимуся, не обагрю душу нічиєю кров'ю, жодною краплиною, не потрушу її попелом чужого горя!
А життя мовби сміялося наді мною, брало, неначе забавку, в свій полон. На місце померлого носачівського сотника козаки вирішили обрати нового за козацькою регулою — достойного, доброчинного, сміливого. Таким усі вважали сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором і послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою печаткою. А в неділю з Глухова в супроводі двох козаків та московського ундера прибув осавул і в трьох місцях, тричі, вичитав новий царський указ, малозрозумілий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано, одначе козаки втямили, що тим указом велено «полковников и сотников не выбирать, а назначать». Той указ упав на козачі голови, як вітер на діброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до сотенної канцелярії, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А приїжджі вже вели свого фамільянта — сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча. Солонець — богатирської статури, повновидий, поважний, статечний козак, знаний носачівцями оддавна в бою і за плугом, і рід його їм увесь знаний. Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрілий кавунець, головою, з метушливими очицями, які, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не сподобався їм уже одним своїм виглядом, а ще ж — чужа-чужаниця…
— Воліємо свого, ми його знаємо! — гукали козаки.
— Він до людей уважливий.
— Хоробрий козак, достойний.
І посунули сині жупани вперед і вкрили Солонця шапками, й хтось уже виніс сотенну короговку, й вона затріпотіла на вітрі. Він хотів вручити короговку Солонцю, але приїжджий з Глухова осавул підняв над головою царський універсал і гукнув щосили:
— Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв і звелів писати листи — до полковника та гетьмана в Глухів. Лист до полковника повезло шість козаків, лист у Глухів — чотири. Всього цього я не бачив, про це мені розповіли. А все, що вчинилося далі, відбувалося на моїх очах.
На свою супліку носачівці отримали відмову, і тепер до Носачівки приїхав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвіниці церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носанівці широкий, посеред шляху з Києва на Ніжин, з одного його краю — стара дерев'яна церква (нова, кам'яна — за греблею, одначе люди оддавали перевагу старій), з другого — сотенна канцелярія, ще далі — кілька крамниць та рундуків, пивниця, за крамницями та рундуками — базар. Козаки товпилися біля управи, прийшло (з цікавості) й чимало посполитих, на одному з рундуків чорним табунцем з'юрмилися євреї-крамарі. Та ж таки цікавість попхала на майдан і мене. Пропхався аж під ґанок канцелярії, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який підпирав дашок ґанку, щоб мене не затоптали.
Тепер бачив натовп і, коли повертав голову, тих, які стояли на ґанку, — полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачівського сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, він, як я зрозумів з розмов, лишився вдома, на що деякі козаки нарікали. Полковий осавул бликнув на натовп з-під острішкуватих брів гострими очима — у тому позирку — погроза й притамований страх — і звелів писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготові, аби оддати її Хоменку.
Писар ще не дочитав указу, він затнувся, зашпортнувся на якомусь слові, відшукував його пальцем, і тоді з натовпу пролунало:
— Бридня!
— Що бридня! — подався вперед осавул.
— Все бридня. Ти приїхав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомірку. Це — живодер. Ми вже знаємо. Отакий зашмарканий, і живодер.
— Та ви… Та я… — бризнув слиною осавул. — Я вас у ріг баранячий… У секвестр!
— Нас — у секвестр!
Натовп сколихнувся і враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетіла по ньому, й були це вже не ті люди, які стояли щойно, а зовсім інші. Одмінилися обличчя, голоси, порозправлялися плечі. Я теж відчув дивну тривогу та дивне піднесення, одначе намагався погасити їх: я тут чужий, мені немає ніякого діла до того, що відбувається на цьому майдані. Стояв тихо, осягав усе вповні. І дивувався. Люди сподівалися справедливого рішення, але хіба вони не розуміли, що його не може бути, що веління впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бік, — яка то сила цар і що він може зробити. Який він грізний, жорстокий і нещадний, знали всі, про це шепотілися за ятками на базарі, оглядаючись по сторонах, гомоніли в шинку. Цар видушив батуринців, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на криваві війни… Я про царя не склав уповні власної думки, чимось він мені подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розуміти це і носачівці.
Але цар був десь дуже далеко, а несправедливість — тут, у них.
Увесь час думав: ненавидіти царя чи ні? Він перекаламутив моє життя, забрав у мене найдорожче. Але ж він не знав мене, вчинив так з якихось своїх причин. Я то ненавидів його то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королів, імператорів, їхня воля — висока, продиктована чинниками, незрозумілими простим людям. І хоч вже не міг думати про царя, як думав раніше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада — від Бога, опиратися владі — опиратися Богові, це непростимий гріх, за це на тому світі чекає кара.