Я ж подумав, що ці дві сили зовсім різні й нерівні, навіть хотів сказати про це, але розумів, що мене ніхто не послухає, та й не моє це діло. Вони ось тут, під захистом оцих стріх, тополь, оцієї церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися.
Люди вже не гомоніли, а кричали, підносили кулаки; роздратування, злість все дужче й дужче опановували ними. Так опановує тривога зграєю граків на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кіт або пес. До того ж давно не було дощів, дві пожежі за тиждень, бортний злодій, медяна десятина, а тепер їм ще нав'язують чужого недоброго чоловіка в сотники. З ним їм жити, з ним іти на війну!
У цей час осавул хотів передати короговку Хоменку, той уже простягнув руку, але натовп витиснув з себе кілька чоловік аж на ґанок, вони опинилися поміж осавулом і Хоменком. І вже чиясь рука вихопила в писаря царський указ і жбурнула під ноги, й загупотіли важкі чоботиська, втоптуючи грізне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе короговку, а осавул її не віддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню облич, а одне, спотворене гримасою гніву, з великими, вибалушеними очима, темною діркою рота, з якої вилітали погрози, прокляття, свист. Це було безстрашне обличчя, яке не знає спину. Натовп не може, не вміє розмірковувати, він живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й своє горе, своя кривда, своя озлобленість, вони долучаються до кривди спільної), в ньому є кілька призвідців, людей дужих, безстрашних, хоч буває й навпаки: люди нервові, слабкодухі, зі знесеними гнівом на коротку мить угору душами зварйовують усіх. І тоді стається вибух. Це схоже на початок льодолому на річці. Все мовби ще стоїть непорушне, і враз зводяться сторч крижини, й чути тріск, і небезпечні тріщини-щілини зміять по кризі. Те я спостерігав не раз на Десні та Дніпрі, й сам одного разу опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп — це не сто чи скільки там душ, це одна душа, найвищі звитяга та гнів однієї душі стають звитягою та гнівом усіх. І знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ писаний на всі полки й сотні, а не тільки на них, знають, що буде потому?
Короговку вирвали, й два чоловіки понесли її в церкву, полковий осавул був притиснений до стіни, стояв білий, як полотно. Хоменко шаснув попід руками козаків до судовні й виліз через вікно та подався городами. А тим часом кілька чоловік привели попід руки Солонця. Він, либонь, хоч і вдавав, що його ведуть силоміць, готувався до цього — ніс під пахвою загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ґанку, розступилися, деякі посходили на землю, й Солонець підійшов до полкового осавула. Але той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повітрі вуса, й пішов до судовні. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець зам'явся, потиснув плечима й пішов за ним.
Натовп знову завихрив, знову сині жупани натиснули на ґанок. Я вхопився міцніше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу, був чужаком, стороннім і судив збоку — тверезо та ясно. Знав напевно, що ці люди не викричать нічого, окрім біди. Не знаю, звідки в мені взялося таке розуміння — з прочитаних книжок, з того, що жив у великому місті, де міцна влада, й бачив, чим закінчується будь-який непослух, пам'ятав, як шмагали різками здоровенних, як бугаї, філософів і богословів, котрі позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пітер і страшні кари, від яких конали найвищі урядовці царства. Поки що тільки сказано гострі слова. Але з слів усе починається. Спочатку було слово. В цьому випадку — царське слово, яке втоптане в глей яловими чобітьми. Що ж буде далі? Цар не подарує їм цього, він не звик, щоб його слова втоптували в багно, за його наказом стинають голови тисячам ні в чому неповинних людей. А може, їх і справді потрібно втоптати в багно? Я злякався цієї думки. Я звик коритися великим і малим можновладцям, ніколи не помишляв про будь-який спротив, то більше цареві. Попи читають за його здравіє молитви й закликають молитися за нього нас, бо цар — Божий помазаник, намісник Господа на землі. Він там, над усіма, донедавна я не задумувався над його діяннями, вони взагалі були далеко від мого житейського поля…
Одначе й сумніви вже почали проростати в серці. Цар — над нами? А може, це й не зовсім так, бо над нами — гетьман, наші суди, вітці церкви, їхню волю ми виконуємо, їхні веління сповняємо. Ми жили без царя, жили своїми законами… Саме через те й звар'ювалися ці люди, що знехтувано їхнє право. Вони хочуть обрати собі в сотники чоловіка, якого знають, так вони обирали завжди, і їм було добре. Вони мали таке право — обирати. Від кого те право? Він інших державців, від дідів-прадідів?.. Тоді воно теж Боже. Та якщо ще на користь людям… Я знову злякався, й заморочився, й принишк, і принишкла моя думка. Отак і висів на поручнях ґанку — довгоногий, довготелесий, худий, ще й вуха трохи відстовбурчені, й чуб вибився з-під сірої шапки двома хвильками (бачив своє обличчя в круглій шибі вікна, вправленого в олово, й здавалося воно мовби іконою, я аж стенувся від тої святотатної думки).
Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хліба не взяв. Він навіть прочинив вікно й погрозив пальцем, одначе одразу й зачинив, бо на майдані затюкали, засвистіли. Хряпнула в шибу кинута кимось грудка, скло розкололося, але не висипалося.
Якийсь козак підняв угору волосаті руки, — рукава кунтуша і сорочки закотилися, — зсукав дві загогулисті дулі й тицьнув у шибу. Там мовчали. Либонь, осавул злякався.
— Писати до полковника супліку! — гукало кілька чоловік. — І послати з нею найзначніших… Нехай вволить нашу волю.
— Наші права одвіку, не дамо їх нехтувати!
— Не дамо, щоб нами попихали!
— Не вволить нашу волю, і його переоберемо.
— Супліку, супліку пишіть, де писар?
Кинулися, а писаря й слід прочах. Допіру стояв на ґанку й щез, ніби здимів. Хтось висловив здогад, що він зайшов досередини й вийшов на інші двері. Побігли до писаря додому, але не знайшли й там. І тоді хтось вказав на мою скромну персону.
— Нехай він напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисі картку до сина.
Я спробував відмовитися, але на мене гримнули, й довелося мені йти до канцелярії та сідати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний, і пера відтемперовані. Я викинув з каламаря здохлу муху й почав писати що мені диктували козаки. Звісна річ, писав не все, а тільки найдошпетніше, обминаючи слова лайливі, загогулисті та надто простолюдні. Я написав, що ми, тобто вони, козаки, за давньою регулою, за своїм правом завжди вибирали сотника самі, й він правив по справедливості, не завдавав нікому кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив їх на війну, не ховався за козачі спини, а йшов у першій лаві, не чванився й не величався, брав помірний чинш, а нового чоловіка вони не хочуть, бо й не знають його, а за чутками, він — поганий, захланний, ще й намагатиметься збити статок, як і кожний зайда.
Просушив я пісочком аркуш і поклав на стіл. Проте, коли дійшло до того, кому доправляти його полковнику, охочих не виявилося. Пристрасті вже вляглися. Значні козаки не хотіли — деякі заздалегідь шамульнули поза спинами інших, ще декотрі виходили тепер — буцімто викурити люльку або за якою іншою потребою, — незначних відправляти було не варто. Ледве згодили двох козаків. Зашили в полотно папір та й пішли запрягати. Я ж вернувся в двір до паламаря.
Суплікою до полковника зробив собі рекомендацію, і тепер до мене йшли і козаки, й посполиті: тому картку написати до сина, тому позов, тому в церкву на помин душі, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто від старих, виходили вдалі, проникливі, з сльозою. Я зрадів заробітку, гроші невеликі, але гріш до гроша, й щось зберу на дорогу.