Хтось помітив мене, гукнув:
— Ось піддяченя, може, воно знає.
— Добре мені піддяченя, у нього вже матня по землі волочиться. Кажуть, воно з Семеном приїхало і в Бутівку швендяє…
Рудий дядько хотів ухопити мене рукою за підборіддя, але я, не знаю, як те сталося, раптом озвірився, скрипнув зубами, й він відскочив.
— Кусається, гадюка. Тягніть його сюди.
Мене заштовхали, і я опинився біля отця Єлисея.
Я не злякався, навпаки, якийсь їдкий холодок пробіг по грудях, я набурмосився. Цей мій грізний, непоступливий вигляд зупинив людей.
— Нічого я не знаю. Й знати не хочу, — рішуче мовив. — Ви тут свої й розбирайтеся. Звідки мені знати, хто ви такі й ким були, де ваші майна? Я з інших країв.
— Ти терся в церкві, може, знаєш? — мовив хтось примирливо.
— Який дурень показав би мені тоті папери. Я сказав щось не вельми розумне, не вигідне для отця Єлисея, зрозумів це й замовк.
У церкві гуляла паперова віхола. Але то літали сторінки з старих требників, псалтирів, світських книг; грамот люди не знайшли. Вони нишпорили навіть в олтарі, знехтувавши страх Господній. І ставали все лютіші та лютіші, одчайніші, а декотрі аж веселі від одчайності. Я подумав, що такі люди найнебезпечніші.
— Він заховав їх удома, — нараз пролунало під високим склепінням і відбилося кілька разів: «— ома, — ома, — ома». Люди посунули з церкви. Нас потягли за поли, били в плечі Надворі я роздивився, що людей небагато, чоловік тридцять, то в церкві мені видалося, що їх багато. Городня — містечко маленьке, з півсотні дворів, більша половина селян мали орну землю, ліс і левади, а дехто — тільки городи, наймитували в багатших та на млинах, займалися шевством, колісництвом та бондарством — це ті, чиї землі посіли люди Бутовича. Але всі були роз’ятрені, рішучі, всіх вела одна сила і одна пристрасть. Я не відав, що це таке, яка це сила, бо відав тільки силу слова — друкованого та мовленого. Багатьох із них я вже знав, то були сумирні шевці, винокури, бондарі, плугатарі, добрі та лагідні, покірні всіляким урядовцям, нині ж були рішучі, не схожі на самих себе. Я подумав: як то люди відмінюються вкупі, стають зовсім іншими, це вже не одна людина, а чотириногий звір, який не сприймає людського слова й не підкоряється ні людським, ні Божим законам, їх усіх обіймає одне почуття, і вже щось інше пов'язує в один ланцюг, в одну гирю, якась надія, якась думка чи й не думка, не надія, а лютість і страх, котрі роблять людину безрозсудною. Миготіли шапки, свити та кунтуші, кожушанки, сипалися прокляття та погрози. Вар'яти кричали, сичали, свистіли, гакали. Перейшли по греблі через Чебриж, над яким стояло попове обійстя, благенькі ворота тріснули, й натовп ввалився на подвір'я. Валував пес, розліталися кури, теля з переляку перестрибнуло через тинок і дринзало в городі. З хати полетіли подушки, книги, всіляке начиння, за кілька хвилин вишкребли все і стояли ще дужче розлючені та розгублені. Низенький, натоптуватий дядько, на назвисько Хряпа, тусав отця Єлисея в потилицю, а той стояв, зігнувшись, притиснувши руки до живота. Верховодив рудий дядько, наймення якого я не знав, він перший закричав:
— Омана. Тут грамоти не може бути. Вона в церкві. Нас знову потягли до церкви. Роз'ятрені люди знову шукали по притворах, в олтарі, в ризниці, на якийсь час вони навіть забули про нас, одначе втекти не можна було — в дверях стояло двоє чи троє дядьків, один — з кілком, виламаним з тину.
Отець Єлисей трохи очуняв, заспокоївся, він тихо мовив до мене:
— Принеси непомітно облаченіє.
Мене ніхто не пильнував, я приніс підризник, поручі та пояс, ризи і єпітрахиль. Єлисей почав облачатися, хтось із дядьків хотів завадити, але я заступив попа, він уже одягнув ризи, підризник накинув підсподом, я допоміг одягнути поверх риз єпітрахиль.
— Якщо зможеш, удар до вечерні, — знову попросив отець Єлисей.
Я поліз на дзвіницю, вдарив у дзвони, швиденько спустився й пройшов у ризницю та взяв кадило. В церкві сутеніло й вже горіло кілька свічок, хтось засвітив їх, од однієї я запалив кадило та роздмухав його. Коли я підійшов до отця Єлисея, він уже служив вечерню.
Дядьки спантеличено оглядалися, тепер ніхто не одважувався підступити до отця Єлисея; люди розуміли, що їх ошукано, але не могли нічого вдіяти. Зірвати з священика ризи, перервати святу молитву — то непрощенний гріх.
— Нехай одслужить, — сказав рудий. — А тоді…
Що буде тоді, ми не знали, але погроза пролунала застрашливо.
Що то була за служба Божа — не переповісти. Отець Єлисей служив вечерню, я підспівував йому та кадив кадильницею, з жахом думаючи про те, що служба незабаром має закінчитися. Либонь, про те ж думав і отець Єлисей; скінчивши вечірні молитви, він почав співати тропарі, неначе це був Світлий понеділок, мабуть, вони йому найперше спливли на пам'ять. Впала ніч, ми були втомлені до краю, виморені, але не спиняли співу ні на хвилину. Далі були акафісти Спасителю і Божій Матері, молитви до святого причастя, євангельські співи; отець Єлисей починав хрипіти, спів підхоплював я. Люди виходили й заходили, кількоро навіть сіло в порозі, всі вони слухали молитви без належної поваги, скорше навіть зі злістю, одначе не перепиняли нас. А ми співали й співали, і святі, здавалося мені, повтомлювалися слухати, а що вже казати про нас… Я ще сяк так тримався, отець Єлисей похитувався і врешті притулився спиною до горізьби олтаря.
Ми дотрималися до світанку й розпочали відправу, я знову вдарив у дзвони, але ніхто з мирян, окрім наших нерозумних кривдників, не прийшов, мабуть, у містечку всі знали, що діється в церкві.
Я зліз з дзвіниці й вийшов надвір. Найдужче мене вразило, що двоє молодих парубків на церковнім тинку гойдалися на дошці в переваги. Ще троє сиділи на церковних сходах, снідали. Хто їм приніс сніданок — не знаю, либонь, жінки, отже, вони також підтримували своїх чоловіків. У воротях стояв з дубиною караульний дядько, дрімав. Я подумав, що можу нині легко втекти, попід бузковими кущами обійду церкву, а там перелізу через тин та й вийду в береги. Одначе покинути отця Єлисея не міг. Й не мав великого страху, він мовби обвіявся, облущився з моєї душі, я бачив убозтво цього світу, його криваву ярість, його жадобу й зносився над ним. Розтоптано, вбито щось більше за мене, чому маю тремтіти за своє життя?
Одначе отець Єлисей стратив усі сили. Він почав оповзати, я підтримував його, але і в мене не надовго вистачило снаги. Врешті він умовк зовсім і сів. Я взяв з його рук проскуру, розламав її й роздав антидор — без боязні вкладав у шершаві, вузлуваті, небезпечні бунтівницькі руки шматочки святого хліба. Дядьки антидор прийняли, прожували й взялися за попа.
— Тепер, отче, кажи, де наші вольничі грамоти, де грамоти на землю під Бутівкою?
— Не знаю, миряни, не бачив я їх ніколи, — прошелестів отець Єлисей так тихо, що його ледве почули. — Може, й не було їх…
— Брешеш, попе. Як то не було? Твоя земелька лишилася. Оддай, а то буде лихо.
— Нехай уже як буде, — похилив голову отець Єлисей. Двоє дядьків — рудий та ще один, високий, обірваний— підхопили його під руки й потягли з церкви.
— На бутівську землю його. Нехай поїсть її… Наб'ємо йому нею живота, — гукали вони.
Верховодив рудий, усі інші слухалися його.
Натовп знову роз'ятрився, згромадився в стіну. Він сунув по вулиці, тягнучи отця Єлисея та штурхаючи мене.
Присягаюся хрестом — я не боявся вельми тих штурханів, хоч і розумів, що справа йде до лихого кінця. Люди не вгомоняться, вони не підуть ні з чим, вони вважають, що ми обманюємо їх. Я й сьогодні не знаю, звідки вони взяли, що в попа мають бути якісь грамоти на їхні вольності та землю (і що вони зберігаються в церкві, бо отец Єлисей мені сказав, що ніколи тих паперів у його церкві не було). Мабуть, гнуті нуждою та кривдами, втративши грунти під Бутівкою, котрі цього року зародили, вони повстали з розпуки й не знали, в який бік спрямувати гнів, спрямували його на попа.
Знову по вутлій греблі, що її кожної весни проривала вода і її гатили, перейшли річку, на ній водяний млин молов вічне, як світ, зерно, лопаті тихо, навіть як здалося мені, урочисто, горнули воду, дорога повертала на Червінщину, мимо ярмаркової площі (чотири рази на рік ярмарки!), мимо двору Хвоща — колишнього першого городнянського займанщика. На тому дворищі Хвощів уже не було, перевелися, порядкували далекі їхні родичі, нащадки, порядкував там Скафарій, а подвір'я й далі називалося Хвощове.