Ми вийшли на шлях. Натовп, натомлений безсонням, шаленів дедалі дужче, люди в дворах поховалися, виглядали у вікна, з-за дверей та причілків, одначе ніхто не став у поміч своєму духівникові. Зупинилися у переліску, звідкілясь взялася сокира, її ввігнали в пеньок, отця Єлисея повалили на коліна й забили в пеньок бороду. Сокира лежала на землі біля пенька. Я подумав, що викруту нам немає, натовп прирік нас на смерть, він ще не знає того сам, але смерть вже стоїть за нашими плечима, і вже не влестити цих людей, не напоумити — не зупинити.
Зло — воно всесильне, якого б образу чи подоби не прибрало, добро ніколи не володіло світом, як і доброчинні люди також, доброчинність і не може привести їх до влади, всі володарі були жорстокі й користали товпу, і всі бунти також закінчувалися кров'ю і витискали з себе нагору найжорстокіших людей, люди чомусь найдужче запам'ятовують жорстокості, переповідають про них з осудом, але й з якимось захопленням, немовби аж затамованою заздрістю, що не їм вдалося пролити стільки крові, що вони не спроможні на таке. А те добро, більше чи менше, яке творили поодинокі можновладці, зовсім забуте, і забуті їхні імена. Ми пам'ятаємо тільки одного праведника, який робив добро та кликав до нього — Ісуса Христа, молимося за нього, клянемося його ім'ям, але ніхто не живе так, як заповів він. Хіба що ті, що не можуть самі вчинити кривд. Усі хочуть слави, всі хочуть, щоб їхні імена пам'ятали нащадки, а до того шлях один — насильство та кров. Обіцянки тими людьми добра для інших — то лише шлях до крові. Люди вдихають той запах одвіку, він оп'яняє їх, їм здається, що то запах свободи. Що більше крові, то більше свободи! Інших шляхів, окрім насильства, люди не знають. Навіть отакі — забиті та темні. Ну як мені зупинити їх? Якими словами? Сказати, що я знаю вас добрими батьками за святою кутею, богобоязливими мирянами, землеробами? Але тут немає батьків, мирян, землеробів. Тут — юрма. Один клич, одне слово отамана, призвідці — і смерть.
Я не хотів умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотів і шукав якогось викруту. І таки знайшов його.
— Миряни! — вигукнув, і натовп зупинився. — Каюся перед вами. Не хотів казати… Бо ж не моя це справа… Але коли вже так… Грамота в Скафарія, сотника вашого. Він родак Хвоща, а Хвощ перший осівся на цих землях, ще перед Хмельницьким, ваші діди знають про це. Він був шляхтич і отримав грамоту від короля. Її підтвердив Хмельницький. Скафарій навмисне одурив вас, одводив од себе ваш праведний гнів…
Я бачив, як найближчий до мене дядько зяпав великим, з пошерхлими губами ротом. Поруч мене витріщилися незмигні очі. Й ще одні — ліворуч, кліпали повіками: кліп-кліп, кліп-кліп.
А потім по натовпу покотилося глухе зітхання, чимось схоже на луну в колодязі, коли туди кинути камінчика. Я його кинув. Я розбудив луну — думку. Яка ж вона проста й спасенна! Чому вони не дотумкали одразу! Скафарій— Хвощ! Козак-шляхтич, перший городнянський займанщик!
Крик, вигуки, прокляття — натовп шарпнувся, й нас з отцем Єлисеєм оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли її, миготіли — не здавитися. Ми лишилися самі.
Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе, злостиве прокотилося в моїх грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про Скафарія, якому помщався за Єлисеєві кривди та за те, що він у потаємній спілці з Семеном і Бутовичами.
Я запитав отця Єлисея, як він почувається й куди його відвести, відвів на Козюрівку до мельника, якого піп колись зарятував, захистив від наклепу, завів до хати, а сам заліз у ожеред торішньої соломи, що лежав під повіткою, й заснув мертвецьким сном
Частина четверта
При чорній свічі
Там мене й злапали козаки, прислані аж з Чернігова, невідь, як вони мене знайшли. Я не відбивався й не просився, був добре виспаний і бадьорий, навіть відчайдушний, безстрашний. Хтозна-як і від чого так сталося, але розірвалися линви, які в'язали мою душу, розкувалась вона, вивільнилася з хрусткої оболонки. Я сказав козакам, що маю обов'язково зайти до хати та попрощатися з отцем Єлисеєм. Козаки, два прищуваті хлопці з непомірне великими, мабуть, дідівськими, шаблюками, подумали й погодилися… Я не знав, за віщо мене беруть під арешт, хотів запитати, чи не знає про це отець Єлисей, і він сказав, що, мабуть, через сотника Скафарія, його селяни добряче побили, кількоро їх вже повезено, а оце знайшли й мене. І порадив, що та як казати, й пообіцяв поклопотатися за мене. Ще я попросив козаків, щоб провели мене до мого мешкання, і я взяв торбу з кобзою та пожитки.
Їхали до Чернігова на возі, що його тягла поганенька конячка, й на піску вставали, а в одному місці навіть підпирали воза. Хлопці довгий час мовчали, одначе після того, як я дограв їм на кобзі, розбалакалися й оповіли, за віщо мене взято. Отець Єлисей відгадав: люди добряче побили сотника Скафарія («в нього такі садна, що й через місяць не зможе появити на люди свого виду») й погромили садибу, побили все в хаті, ще й хтось під ту хугу забрав грошей сорок талярів. Сотник дознав про привідцю, тобто про мене, й поскаржився в Чернігів до полкової канцелярії. Хлопці дивилися на мене співчутливо, але мені все було байдуже, ніщо мене не страхало. Я жартував, награвав на кобзі, а в березовому ліску, на галявині, підхопився й побіг, хлопці посхоплювалися з воза, а я відбіг на кільканадцять сажнів, зірвав жовтеньку квіточку, понюхав і вернувся назад. Мої вартівничі засоромилися й похнюпили голови. А я й собі похилив голову, й печаль поволі заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з Улясею в ліс, як вона рвала маленькі синенькі, схожі на вістря стріл, квіточки, і як лоскотала ними мені шию, і яка була весела, жагучо-красива й ласкава.
У Чернігові мене посадовили до цюпи при полковій канцелярії. Спочатку я сидів у напівтемній кам'яниці сам, потім туди закинули ще двоє козаків — вони не казали, за віщо їх туди запроторили, й трималися один одного, на мене поглядали підозріливе. Я також до них у товариство не набивався, чорні думки з'їдали мені серце. У цюпі не боявся нічого, бо ж знав: досить мені покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але не міг вирішити: сидіти тут, чи згоряти в соромі перед очима полковника?
Краще сидіти тут. Дістав з торби кобзу й заграв «Запорожці у неволі». Заграв майже в жарт, але така вже в мене вдача… Заплющив очі, й задзвеніли на моїх руках заліза, розжохував себе й заливався дужче й дужче, мій голос розливався наче весняна вода. Я чув, як щось зашаруділо на той бік дверей, затупотіли кроки, хтось на когось цитькнув, — мене слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нікого не боюся, я вже не Мартин Рибка, який і старцю кланявся, — Іван Сулима. А далі заспівав «Жалувався лиман морю», «Пісню про Нечая», «Зажурилась Україна», аж поки моя душа не зірвалася з защіпок остаточно, й тоді я заспівав «Да ніхто сього не знав». Це була пісня нова, її недавно почув і запам'ятав, вона могла вельми зашкодити мені, адже йшлося в ній про людину мені близьку, про людину, в чиїй волі перебував нині. В пісні згадувався не тільки він, Павло Полуботок, а й інший чоловік, чиє ім'я заборонялося вимовляти навіть пошепки. Я ж співав на весь голос:
Не все, не все я розумів у тій пісні, мені здавалося, що Полуботок у ній радить воронізькому секретареві стяти голови Кочубеєві та Іскрі, отже, Полуботок пособляв Мазепі.