Команда була в тридцять козаків на чолі з підосавулом Ситником, одначе всі свої повеління той узгоджував з Борзаківським. А Борзаківський оддав повеління на лови таке:
— Ловіть, козаки, та не шпарко…
Себто, щоб не попідвереджувалися, не попсували здоров'я, воно знадобиться для пильніших справ…
Сам Борзаківський не вельми переймався тим ловецьким промислом. Спав до обіду, а потім одягав сукняний жупан з опушкою внизу, вірменську, на чотири ріжки, шапку, накидав наопак легку, оторочену жовтим шнурком кирею — красень і чепурун, — сідав на широку лавочку під парканом війта, у якого й кватирував, стромляв у зуби люльку, й пахучий димок від гішпанського тютюну плутався у вітті старої шовковиці, що росла по той бік паркану. А викуривши, йшов до двору снідати. Щоправда, ловити втеклих козаків у Городні було кому: там стояли дві роти. Але й драгуни не поривалися в ліси та на болото — промисел той небезпечний, воліли сидіти в корчмі при гарнецеві горілки або полювати на гарненьких молодичок, коли ті мандрували вузькими стежками в городнянських чагарях. Якщо виїздили в якісь села, то лише великими командами, ходили на лови по двоє, по троє не важилися. По селах, а частіше в лісах, окрім «дербентських» та «валдайських» втікачів, тулялося чимало всілякого розбійницького люду, іноді селяни самі відлякували солдатів, пускали поганий поголос про себе. Селяни села Борки, аби відлякати постій, перейменували своє село на Бандитівку. Почувши таку назву, солдати оминали те село десятою дорогою. І появилися також Розбишівка, Гострі Ножі, Троє Вбитих… Отож, за перший тиждень було спіймано тільки одного втеклого козака, та й то через те, що п'яничка й сховку шукав у своїй сільській корчмі.
На подив, саме я вистежив справжнього втікача, хоч і не збирався його ловити. Я жив у отця Єлисея в старій хаті над річкою. Отець Єлисей, дарма що битий, як і раніше, настановляв своїх мирян на путь істини словом гострим, правдивим, виказував пастві усі її гріхи, а після служби… шив чоботи. Чоботарем був його батько й навчив свого ремесла сина, в нього просто свербіли руки до шила та дратви. Я любив погомоніти з отцем Єлисеєм про справи духовні та світські, але так само любив доброї вечірньої години сісти при воді, послухати її тихий плескіт, послухати соловейка.
Витьохкує соловейко, й кумкають у воді жаби, далі зриваються на рипіння, на скрекіт, вся оболонь наповнена тим скрекотом, у вухах лящить, соловейко вмовкає, чи то образившись, чи втративши надію перемогти жаб'ячий лемент. Жаби вмовкають всі враз, мовби за чиєюсь командою, й тоді розпочинає соловейко: «Тіох, тіур, тьох-тьох-тьох». Мліють під місяцем верби, куняють верболози над річкою, а за ними, по тім боці, хилитається, неначе примара, одинока постать у білому. Й чути шерхіт коси. Мені у вдивовижу, що хтось косить уночі, але яке маю до того діло: хоче чоловік, то й косить.
…То косив Федосій Сопілка, найкращий городнянський косар, і викосив за ніч усі молоденькі жита на Заріччі. Два роки тому Федосій з'їхав з глузду й тепер, якщо допадався до коси, стинав усе підряд. Таке було його божевілля, косарське, й, коли починали підводитися жита та інше збіжжя, його замикали в коморі. Цієї ночі Федосій якось виліз з комори і знайшов косу.
Вранці господарі йойкали на городах і кляли Федосія, а він стояв з косою біля свого двору й гордовито посміхався: покласти за ніч стільки покосів не зміг би ніхто.
…Сидячи при місяці на вербовому пенькові біля річки, помітив я одного разу, як з під густого вербового шатрища за сотню кроків від мене випірнув маленький човник і, швидко перетнувши плесо, шаснув у зарості очерету на острові. Я пильно вдивлявся, але нічого не побачив, не почув — навіть кочетки не скрипнули, — а по якомусь часові човник вирнув з темної болотяної шалини й швидко поправував під ту саму вербу. Наступної ночі я знову спостерігав за човником, а ще через ніч, зборений цікавістю, по тому, як човник відплив, перемінив місце на ближче. У ту мить, як човняр підпливав під вербове шатрище й місяць освітив його обличчя, побачив я в зачудуванні, що то дівчина, ще й, як видалося мені, вельми гарна. В човні не було ні ятерів, ніякого іншого рибальського справунку, а тільки кошик. Переді мною відтулився крайок чужої таємниці, одначе якої я ще не знав. Можна було довідатися — схопити дівчину або ранком разом з козаками поплисти на острів. Одначе я не зробив ні того, ні другого. Либонь, саме через те, що таємничим човнярем була дівчина. Тривога пойняла мене. Я вирішив порадитися з отцем Єлисеєм.
Наша розмова, як і в давніші часи, розпочалася зі сфер високих, не зовсім мирських, і, хоч як би те було дивно комусь, слова, котрі більше личили отцеві Єлисеєві, казав я, а ті, що мав вимовити отрок Іван, — отець Єлисей. Ми спогадали моє життя в Городні й кривди, які нам довелося спізнати разом, і я сказав:
— Почуваю в серці ненависть і скруху, долаю їх, і майже подолав. Господь рече: люби ближнього, яким би він не був, наша віра — це прощення.
— А як не стає терпцю? — запитав отець Єлисей і поправив свічу, при котрій сиділи.
— Прощай без кінця. Іншого немає. Інакше ти заміниш прощення помстою. Помста ж — безгранична. Зло породжує зло. І люди вічно будуть жити в злі. Божественне — це перемога духа над тлінню, добра над злом.
— Але ж люди живуть стражданнями, вони убогі й нещасні…
— Треба вознестися над цим… Адже там…
Йогомосць узяв гребінь, почесав ним тім'я, зітхнув:
— Увесь вік я намагаюся примирити людей з Богом. І це мені не вдалося. Я кажу їм тільки правду, якою б гіркою вона не була. Я вчу їх жити а вони за це ненавидять мене. Скоро, мабуть, проженуть зовсім.
— Це не Божа заповідь, — несміливо мовив я.
Отець Єлисей раптом зблиснув очима, повернув голову до ікони «Зняття Ісуса з хреста», сказав:
— Бог зробив для мене багато, але й я для нього зробив немало. Іноді мені здається, що я зробив для нього більше…
— Він привів нас у світ…
— Мене народила мати, з Його благословіння… Я ж увесь вік вчу дурнів розуму, підлих страхаю Ним і примушую ставати добрішими, розкаюватись. Хоч це рідко вдається. Я вчу людей не тільки прощати, а й захищатися правдою. Я викриваю всіх отих… здирників, убивць. На старість вони стають дуже богомільні, плачуть над своєю пропащою долею, ще й вважають, що їх обдурило життя та злі люди. Вони розповідають сльозливі байки, в яких самі — жертви. Я вчу мирян не давати обдурювати себе і не прощати кривди.
— Навіть на сповіді?
— Ну… Яка кривда… Кривди, як і лиха, різні. У одного лихо — не зійшов часник на грядці, здохла качка, а в іншого — смерть брата, матері або, як оце нині, похід Дербентський. Як можу благословляти на цей похід козаків, коли то погибельне для них і не в нашу користь. Я знаю всіх утеклих городнянських козаків. Знаю навіть, де хто з них ховається. Але не викажу нізащо.
— Єпископи кажуть, що то гріх перед царем, — мовив я обережно. — Цар — Божий помазаник…
— Хіба ми знаємо, що таке справжній гріх? І чи може один гріх затулити інший? Ось ти розповідав про скарання в столиці людей. Та ще й невинних… І вважаєш, що можна такий гріх замолити в Бога?
— Не можна, — мліючи в душі, промовив.
— От бачиш. Царі й князі… їх багато. Сутність їхня — одна.
Я слухав, і щось отерпало в мені, щось вмирало і щось народжувалося. Власне, те почалося ще раніше, а тепер поплинуло лавою. Дні і ночі думав над тим, що бачив у Пітері, перетруював у думках і не міг виважити з душі все, що вклалося туди з малих літ, бо ж вважав, що чинитиму проти Божої волі. Я опирався, я мучився, я розіп'яв себе на власних думках, наче на хресті.
— Вночі хтось човником їздить на острів, — сказав зненацька. — Жінка.