— Дівчина. Ганна Легейдина, нареченому їсти возить. Утік він з півдороги, з степів донських. Любляться вони. А повінчати я їх боюся, — похилив голову піп, немовби вибачаючись переді мною: мовляв, отакий я — язиком, а отакий — на ділі. Я не осуджував його, бо й сам ще нікого не заступив грудьми. Одначе поклав собі, що намагатимусь жити іншим законом, справедливим. Христос сам розіп'явся за інших, він не скорився Пілатові, не вимолював у нього життя. Я передумував своє життя, життя людей, з якими зустрічався, бачив себе в минулому, немовби в двох образах: отак на кипарисі проглядає крізь один, свіжонамальований образ інший, давній — іншого святого, інше обличчя. Ми молимося цьому, другому, святому, хоч пам'ятаємо, що там є ще одна парсуна. Безгрішним був тільки Христос, це знають всі, одначе не з однаковим сумлінням дивляться на це: одні хочуть наслідувати його, також бути безгрішними, інші грішать без страху та совісті — мовляв, все одно всі в гріхах, а більше чи менше, те не має значення; як на мене нинішнього, потурати кривдникам, людожерам людським — потурати гріхові.
Забігаючи перед себе, мушу сказати, що диспут, який розпочали в Городні з отцем Єлисеєм, багато разів продовжували в Чернігові, єгомосць таки зайшов у повний розмир з мирянами й мусив вибиратися з парафії, я порекомендував його Полуботку, й полковник погодився взяти отця Єлисея домашнім духівником при каплиці над Стрижнем.
Поки я виважував у голові свої нові думки, а в серці відчай і страх, наш підосавул сказав, що за день ми обшукаємо село, всі хащі й поїдемо додому. Я страшенно стривожився, не знав, що мені робити з утікачем на острові, адже вже мовби почувався його спільником, спільником тієї дівчини… Цар забрав у мене любов, тепер він хоче забрати її в оцього хлопця та дівчини. Якщо він забере її — буде вчинено велику кривду, якщо ж я не допущу до того — стану супроти царя… Я вельми подосадував на себе і на життя: ну чому повсякчас маю ставати на той або на той бік, навіть у справах, які мене не стосуються, чому не можу махнути рукою і жити тільки власними клопотами?
Одначе щось підказувало мені: рятуючи чужу любов, я рятую і власну, нехай і занапащену, рятую себе самого і саму правду.
Проболівши душею день, увечері таки пішов у береги, але ледве не вскочив у халепу: ніч була темна, я чекав під вербою дівчину, й щойно вона ступила з човна, схопив її за руку. Вона вирвалася, кинулася тікати — мовчки, без крику, — я побіг за нею, гукаючи, щоб зупинилася, вона заплуталася в бур'яні і впала, я впав поруч неї й знову вхопив її за руку, вона виривалася, я ледве вгамував її, промовляючи: «З нами хресна сила, я свій, ти не бійся». Й коли вона трохи заспокоїлася, я сказав, аби верталася й попередила нареченого, що завтра буде облава в селі, нехай утікає в поле або в ліс, а наступної ночі вернеться на острів. Дівчина, мабуть, не вельми вірила мені — в темряві я бачив тільки її блискучі очі, — я перехрестився й забожився, що кажу правду. Повернувшись до хати, я помолився содіяному добру. Було трохи страшно, але в той же час почував у грудях твердий пружок, котрий появився невідь звідки. У мені мовби щось проростало, пробуджувалося, я прислухався з недовірою. Вже коли поверталися до Чернігова, розповів про втеклого козака та дівчину Борзаківському, а також про те, що попередив їх (мабуть, хотів раз і назавжди вивірити Борзаківського), а той, вислухавши мене, добряче вибанітував.
— Зробив — мовчи. Ніхто того не знає. Хочеш, щоб похвалив? А якщо я розкажу ще комусь? Живи сам по собі…
Ми їхали поруч, гнідий румак покусував мого мирного плохенького бурого коника, і я ледве втримував його й подумав, що навіть у цьому покусуванні є якийсь знак. І я раптом розсердився й сказав:
— Я не хочу жити собі. Але не хочу жити й для інших.
— Отакої, — здивувався Борзаківський. — І в поле не їдь, і дома не лишайся…
— Я так сказав, бо… ніби проснувся. Після Пітера й після того, що побачив удома. Ми оце їздили на лови… самих себе. Чому себе ловимо? Чому батожимо самі себе? Хіба гірші за інших?
— Всілякі…
— Так, а серед нас запроданці, що зреклися роду свого, батьків своїх, дідів своїх, шабель своїх, звичаїв своїх, коней своїх…
— Це вже ти заскочив… Коней не зрікається ніхто. І волів, і упругів…
— Це я знаю. Світ корчиться в злобі, зажерливості, люди множаться й народжують грішників — все гірших та гірших, кличуть до доброти, до всепрощення, а самі недобрі та лукаві. Світ занурений у розбій, захланність, загарбництво — чужих земель, чужого добра, чужої мудрості, — я це бачу…
— Іване, не говори, наче піп на проповіді, — попросив Борзаківський.
— Я увесь вік читаю собі проповіді. Кажу до того, що ми, мені здається, не гірші за інших людей, за всіх, яких бачив: татар, німців, поляків, московитів. Ми й трудящі, і грамотні, принаймні, грамотніші за московитів, й мусимо зрікатися самі себе, своїх добр, своїх антецесорів… Ось і оці лови…
— Ти зробив на копієчку, а похваляєшся на таляр, — перепинив мене Борзаківський. — Міркуєш справедливо, й доміркувався до чогось, міркуй і далі, але тримай все те при собі. Хіба знаєш міру своєї душі? Візьмуть на квестію… й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Іване, вельми наївний, а то й дурникуватий трохи, а може, прикидаєшся таким, це, до речі, вигідно, за це тобі прощають твої незугарності, але до певної межі. Не вскоч у халепу й не введи в неї нікого. Зрештою, ну… мені здається, є ще люди, які міркують так само, як ти, але що вони можуть удіяти? Отож? Читав книгу Корба?.. Але Корб далеко, у Відні, його й цар не дістане. А тут… Нині вивідників усіляких розвелося… Он навіть твій Вурчик розвісив вуха та слухає, — жартом скінчив розмову Борзаківський.
На ту мить Борзаківський трохи впав у моїх очах. З того дня я почав дужче хилитися до Рубця, хоч був він надто закоржавілий і підкепковував часто наді мною, зате ходив направці.
— Світ стоїть на брехні та силі, — казав він. — Смерть чигає на тебе на кожному кроці. Вірити не можна нікому. А жити потрібно так, щоб самому бути зверху, а інші — насподі.
Я не вмів так жити. Я хотів вірити. Але в Рубцевих словах почувалася грізна сила, закрайками душі я здогадувався, що вони сливе правдиві, й сам Рубець викликав у мене повагу.
Ми вернулися в місто. Воно потроху відбудовувалося після пожежі, в ньому скрізь комашилися люди, щось копали, тесали, вкопували якісь стовпи, — здавалося, це мурахи трудяться над своїм поруйнованим гніздом.
Весна була напрочуд тепла, а далі пішли дощі, йшли і в травні, і в червні, трави стояли рутв'яно-зелені, плодові дерева важко хилили безплідні, з засохлим цвітом віти, скрізь гнало бур'янища, відомо ж бо, що бур'ян не росте так ніде, як на попелищах. З густими дощами, з дрібною мчижкою в людські серця падав новий неспокій: що ж воно буде, чи не згноять дощі хліба та городину? А тут ще постої, побори, — люди ходили чорні, усмішки зникли з облич.
На той час вийшов повторний монарший указ, за яким заборонялося друкувати малоросійським наріччям церковні книги. Лаврська друкарня підпадала під нагляд присланих з Москви ченців.
Лаврські ченці сполошилися, захвилювалися, кинулися до гетьмана, але той тільки розводив руками. Він переживав і вболівав, але влада його танула, збігала, як вода з пробитого водяного дзиґаря, її лишилося тіль-тіль на денці. По деяких сотнях козаки ще обирали старим звичаєм сотників, присилали папери на утвердження тих виборів, але гетьман підписувати їх боявся. Лише іноді одважувався прошепотіти: «Нехай сотникує. Якщо того… ніхто не напише доноса». Київські ченці царському указу не скорялися довго, тоді було покликано до Пітера київського митрополита, а з ним архімандрита Печорського. Митрополит помер у дорозі, чи то від дум важких, чи то від тягару на душі, чи й бозна від чого.
У гетьмана на душі стояли тумани. Тумани стояли й над Есманню. Серце підказувало йому тяжкі переміни, молив Бога, аби те сталося хоч пізніше, вже після його смерті. І в нас, у Чернігові, й на хуторі над Стрижнем клубочили ті ж тумани, заволокли обрій. Ніхто не знав, що воно там, за ними.
На хуторі розгодинювалося лише тоді, коли туди приїжджав з наймолодшою полковниковою дочкою його наймолодший зять — Яків Маркевич. Він влітав, як шура-бура, розкутурхував усіх, від сторожа до полковника, розбурхував, розсміював і реготівся сам, веселився, неначе хлопчик. І не сказати, щоб був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радів кожному його приїздові. Та що там я, — занурений у думи суворий полковник яснів лицем і відмахувався широкою немов праник, долонею тільки для годиться.