…Милорадович зайшов до світлиці сягнистою ходою, шабля летіла за ним, неначе довгошия птаха, що склала крила і шугає з височині, закаблуками стукотів, неначе ступав по гайку власного будинку. В світлиці найдовався довго. Ми, канцеляристи, стовпилися біля вікон, які виходили на ґанок, чекали. Сподівалися, що почуємо крик, сварку, погрози… Милорадович вийшов тихо, ледь зігнувшись, ступав м'яко, шаблю в наділках тримав у лівій руці. Вже зійшовши з ґанку, одягнув шапку. Зупинився, чомусь оглянувся. Повільно пішов з двору.
Що то за розмова відбулася в них з Полуботком, про що гомоніли — невідомо, Полуботок після того покликав мене й звелів переписати якийсь папіру і був такий, як і завше — спокійний, розважливий.
По тому на довгий час лихі чутки по гадяцькому полковнику запали. Либонь, затаївся до певного часу. А може, й сказав йому щось таке чернігівський полковник, може, й прохукав у душу дірку якимись особливими словами, мовляв, ти ж вже наш, пустив коріння в цю землю, і брати твої також, не забивайте давнього пагіння, бо воно колись заглушить вас. Бог над нами один, всі ми діти його.
Не знаю. А таки заповажав хоч трохи Полуботка Милорадович, бо пізніше, коли мав можливість люто помститися, продати, не помотався; не підтримав, не став на його сторону — чужоземна кров заговорила, — але й з арканом не кинувся. Одначе я забіг трохи наперед.
Від Скоропадського надходили вісті часто і все втішнії: цар дуже ласкавий до гетьмана, на банкетах садовить тільки поруч себе, приймає Скоропадського то в Кремлі, то в Німецькій слободі, сенатори, всі синодальні поспішають наввипередки, аби засвідчити українському гетьману свою шану. Був з царем на похоронах генерала Кантакузіна, того самого, про якого ходила чутка, буцімто хочуть його настановити замість Скоропадського, пишно відзначали річницю Ніштадтського миру, псковський архієпископ — синодальний віце-президент — майже щодня навідує гетьмана, руку цілує, сват Петро Андрійович Толстой не знає, де посадовити й чим пригощати високого родича. І сам пан гетьман майже щодня приймає гостей високих, припаси тануть швидко, просить прислати то кілька куф горілки, то круп всіляких, сушні і всього іншого. Цар поїхав на води до Алонца, лікувати міхур сечовий, а гетьману наказав чекати на нього. Дочекався. Знову цар возив його з одного банкету на інший. І мчали в Москву, й летіли з Москви козаки вістові, глухівський ратушний підписар Савка, машталір гетьманського двору Григорій Заєць, Яків Маркевич, старший канцелярист гетьманської канцелярії Григорій Тимошівський, один раз возив припаси сам генеральний бунчужний Яків Лизогуб. З часом добрі вісті чи то почали губитися в дорозі, чи то нічого було передавати, натомість з'явилися неприємні, тривожні. Надійшла промеморія, щоб прядиво з України везли тільки в російські міста, і ще одна, котрою заборонялося на Україні робити смолу та поташ (а де їх взяти?), далі — указ, за яким у Глухові розташовувалися ще два російські полки.
Не встигли отямитись від тих промеморій, як надійшов царський указ — відправити десять тисяч козаків на Ладогу та десять тисяч на Терек, на тому указі Скоропадський прописав, якому полку куди йти: на Ладогу Чернігівському на чолі з полковим суддею Василем Томарою та полку Полтавському на чолі з наказним полковником Іваном Черняком, на Терек — полкам Миргородському, Прилуцькому і Київському. Й ще один указ: скласти по всій Україні присягу про престолонаслідування — престол наслідує особа, на яку вкаже імператор в своєму тестаменті. Такого не було ніколи в жодній країні.
Полуботок на те сказав:
— Напишемо цидулу, старшина підпише. Нехай там як собі хочуть: нам від того ні солодко ні гірко.
На указ про посилку козаків на Ладогу та на Терек Полуботок одписав, що це зробити майже неможливо — настало морове повітря, хвороба викосить козаків у дорозі, до того ж, нині ще трава не піднялася й води високі, потрібно чекати просухи та паші. Підписар ратушний глухівський Савка повіз того листа в Сенат і ще одного, таємно, Скоропадському, в якому Полуботок натискав на гетьмана, аби той не піддавався, аби одбивався, бо такими посилками людей і постоями вигубимо Україну до решти й не буде нам прощення ні від люду нинішнього, ні від дітей та внуків наших. У листі до Скоропадського перераховувалися всі постої, указувалося, скільки в якому полку лишилося козаків, і розповідалося, як вони обшарпалися та озлиденіли. Полковник підказував гетьману, аби писав цареві листа особисто й водночас заручився підтримкою всіх значних людей у Москві — сенаторів, губернаторів, генералів, зичливих гетьману, а також тих, які мають на Україні маєтності, і вони також убожіють від постоїв та поборів.
Опираючись на той лист, Скоропадський з старшинами, які були з ним у Москві, написали цареві промеморію з шести пунктів. У промеморії насамперед вказали на те, що за останні роки Україна оскуділа й виснажилася до краю, козаків та посполитих лишилося мало, але й з них третину щорічно забирають у походи, отож козаки йдуть на Ладогу, під Царицин та в Кримські степи, а їхні жінки мусять годувати драгунів, котрі стоять по їхніх хатах постоями, і мусять ті жінки забезпечувати російське військо та форпости підводами (а то ще підводи драгуни беруть силою), і навіть прогонів їм не платять, чого немає ніде в царстві Московському. Якщо ж хто намагається підводу не дати, того забивають у заліза й завдають до секвестру. Поскаржитися немає кому, бо московитські коменданти від українців скарг не приймають, а спіймані самоправці-солдати до українського суду не йдуть.
Київський губернатор і глухівський комендант пишуть свої промеморії, наперекір тим, що їх видає полкова старшина. Та ще в полках Стародубському та Переяславському давно немає полковників і немає дозволу обрати нових. Далі в промеморй писалося, що в Стародубський та Чернігівський полки набігло дуже багато розкольників, і коменданти їм потурають. Водночас з українських полків слобідські бригадири забирають людей та садовлять на свої землі, нахапали тих земель хтозна-скільки й розоряють виводом полки українські. Гетьман просив відмінити побори та дозволити й далі вести судові справи за законами і звичаями предків. Листа переписали по-московському й віддали в царську канцелярію. Відповіді довелося чекати довго.
Вводячи нові побори, відміняючи козацькі вольності, цар щоразу посилався на Переяславські статті, підписані Олексієм Михайловичем та Богданом Хмельницьким, нахабно перебріхуючи їх та тлумачачи пункти на свій розсуд і вигоду. Цього разу він знову посилався на них і перекручував їх: «А в статтях і чолобитних як гетьмана Богдана Хмельницького, так і інших по ньому будучих гетьманах написано іменно: перше — в яких великих містах будуть наші воєводи, в тих містах для судів і розправи будуть урядники козачі, й судитися по тих правах, одначе якщо хтось того суду не визнає і захоче свою справу перенести до воєводи, то воєводі розправу чинити на власний розсуд, для чого й судцю мати, який ті справи вершитиме правдою без тяганини, і все те на користь народу малоросійського; друге — в тих пунктах написано, щоб у малоросійських містах наші урядники були достойні, вони будуть підданими управлять і доходи всілякі грошові та хлібні забирати та віддавати в нашу казну. Одначе онеє було упущено, невідомо для чого, й чинилося супроти договору Богдана Хмельницького. Тож нині ми указали чинити все, як визначено в згаданих Хмельницького договорах, де саме й написано, щоб бути під великоросійським судом і управлінням, щоби всьому малоросійському народу всі неправі суди та всілякі обтяженості припинені були».
Цар перебріхував й перекручував, бо знав — заперечити не одважаться. Скоропадський розгубився. Знову помчав гонець до Глухова; стривожений і стурбований не менше за гетьмана, Полуботок відшукав чорнові аркуші статтей Богданових, написав листа, в якому радив Скоропадському не піддаватися. Поки складали нового листа цареві, гетьман їздив за підмогою та порадою до графа Федора Апраксіна, до графа Петра Толстого та до Павла Ягужинського, генерал-прокурора, показував їм статті Хмельницького та грамоти самого Петра, одну року тисяча сімсот шостого, другу писану пізніше, з Амстердама, де стверджувалися всі права козацькі — вольності, суди і все інше. Гетьман переконував, що новий царський указ розорить Україну до решти й нікому буде поле орати, нікому захищати Україну від турка та татарина. Толстой говорив ухильно, а Апраксін та Ягужинський радили гетьману відстоювати свої права.