Майже одночасно надійшла з Пітера промеморія про ту колегію, писана на Полуботка. «Понєже сього іюля 11 дня по донесенні вашому із Глухова вість учинилася, що сього іюля, З дня, вірний нам підданий гетьман Іван Ілліч Скоропадський волею Божою помер. Наша імператорська величність вказав Малою Росією до обрання другого гетьмана відати і управління нею чинити за законами малоросійського народу, вам, підданому нашому полковнику і генеральній старшині всій, одначе в усіх справах і рішеннях, стосовних Малої Росії, мати зношення й повідомляти повноваженого для охорони народу малоросійського бригадира нашого Вельямінова і як ви сію Нашої імператорської величності грамоту отримаєте, то вам чинити по вищенаписаному указу, і в якому числі грамота отримана буде, про те нам в урядовий Сенат писати, і Нашої імператорської величності бригадиру Вельямінову те саме буде указано.
Писано в Москві, літа 1722, іюля 11 дня. Кавалер граф Головкін, граф Брюс, граф Іван Мусін-Пушкін, барон Петро Шафіров князь Григорій Долгоруков, граф Андрій Матвеєв князь Дмитро Голіцин, обер-секретар Іван Позняков».
Міцно я вбив у пам'ять ту грамотку, бо переписував аж тричі — в полки, й собі копію вчинив. Переписував її з іншими канцеляристами, бо надіслана була в усі полки.
Кажуть: просіть, і вам воздасться. Я не просив а воздалося: стараннями своїми, акуратністю, звернув я на себе увагу старших канцеляристів і самого управителя канцелярії, й мені давали переписувати набіло важливі папери, а також давали деякі справи до розгляду.
Вістимо всім: менше будеш знати, краще будеш спати, одначе загомоніли всі про ту грамотку, тулили її в одне з оповіддю Троцини м не могли стулити, найперше тулила старшина, й не могла скласти думки, де ж. правда. Тулила ті дві звістки й купка канцеляристів у садку біля одноповерхового будиночка на Дергачівській вулиці. У тому будиночку жив полковник Полуботок, і там часто збиралися ті, хто приїхав з полковником з Чернігова.
Тулив ті половинки докупи й я і не міг стулити. У мене не було ні землі, ні волів, які міг би обікласти податками цар, але щось у мені гірко ображалося на ті штаби, які збирався запровадити приїжджий генерал, щось опиралося. Я не все розумів і просив Господа, аби очистив мою душу і осінив мене, послав розуміння того, що відбувалося. Й просив не полишати наш край. Він розіп'явся на хресті за всіх, а найперше за нас, покірних йому християн козацького краю, згорьованого й змученого. Бо ж чим ми гірші за інші народи, думав, чому маємо увесь вік коритися комусь і виконувати веління чужих державців? Чому це чужий чобіт має заносити в нашу хату свій бруд? Ми всі народжені рівними перед Ним, і маємо жити, як рівні.
У ці дні у нас, канцеляристів, було дуже багато клопоту. Ще тоді, як Скоропадський їздив до Москви і його заступав Полуботок, почав він наводити лад у судах наших. Вони, на мій розмисл, праведні, й судили в них по справедливості, одначе, як це буває скрізь, деякі судці вели ті справи лінькувато, через пень колоду, а траплялися й такі, що обходили закони кривими стежками. Полуботок видав універсал, за яким суди мали провадитеся в певні дні тижня: понеділок, середу та п'ятницю, аби всі люди наперед знали про це, аби не дармували часу. На полковому суді вводилася в обов'язок присутність полковнику, судді, обозному, писарю, двом осавулам, двом хорунжим, значковим товаришам; рішення суду стверджувалося притискам печаті. Й увів до Генерального суду четверо асесорів — Піроцького, Тарасевича, Уманця та Чуйкевича, — асесорами призначалися по черзі бунчукові товариші, й тепер суд міг брати до розгляду значно більше справ, ніж раніше, а також проводити розгляд скарг, якщо генеральний суддя у від'їзді або хворий. Посполитим надавалося право позову козаків і старшин, простим безмаєтним людям — маєтних, суд став відкритим для всіх.
Тільки нині, по літах, дійшов я повного розуміння, що такого суду ні до того, ні після не було більше ніде в світи По сотенних містечках і селах також мали засідати в судах по кілька осіб, й обов'язково сотник, отаман або бурмістр, й судили лише в урядових місцях, а не вдома в урядовців або в шинку. Суддям вводилося в обов'язок стежити, щоби державці не вигадували нових поборів й вдовольнилися тим датком, який встановлено за попередніх гетьманів.
Ми переписували універсал і разом з стойчиками розвозили по полках та сотнях.
І чинив полковник суд сам, справедливо та по закону, іншим у приклад. І списав я з його слів універсал до всіх, кому про те відати належить: полковникам, сотникам і отаманам, війтам, а також хто торговим промислом займається, про те, що багато людей з закордону — Польщі, Литви та Московії їдуть у міста та села України, скуповують всіляку пашню на підряди й оную пашню вивозять за кордон, наші ж обивателі й убогії люди із-за непомірне зрослих цін не можуть і для прожитку свого того хліба докупитися, отож обози ті заграничні не пускати а ціни на хліб не піднімати. Оний указ було надіслано в полк Стародубський, а далі ще в кілька полків.
Й ще кількоро універсалів видав Полуботок в ті дні, запобігаючи лихові, яке насувалося.
Двадцять першого липня до Глухова приїхав Вельямінов. З прокурорами, охороною, писарями, податковими комісарами. Шість офіцерів — помічників, шість майорів із російських полків, що стояли на Україні, також з'їхалися до Глухова. Під свою резиденцію колегія зайняла дім купця Романенка на Веригіні.
Хоч про приїзд Вельямінова вже знали, звістка, що генерал під'їжджає до Сваркова, побігла по гетьманській столиці, як вогонь по пороховій трубці. Полуботок на той час був у Савича, туди прийшли Чарниш, Жураковський, Лизогуб, Миклашевський, кілька бунчукових, глухівський сотник Мануйлович, а також Яків Маркович, котрий часто гостював у тестя. Загомоніли, засперечалися: зустрічати небажаного гостя чи не зустрічати, більшість старшини стояли на тому — не зустрічати. Яків Маркович, чорнявий, верткий, хоч і наймолодший за віком і чином, й, либонь, за козацькою регулою мав би сидіти в кутку, зблиснув волоокими, каштановими очима:
— Не пустити його в Глухів. Замкнути ворота й не пустити! Нехай ночує в полі.
— Він об'їде довкола Глухова і переправиться через Есмань на човні, — обізвався Жураковський.
— Нехай переправляється, нехай знає, як ми його чекаємо, — гарячкував Яків.
Але Полуботок розсудив інакше.
— Не гоже нам так чинити. Маємо доходити порозуміння. Не знаємо, який він чоловік, їде за власною волею чи з принуки. Та й все таки — гість. Зустрінуть його Савич, Жураковський, Мануйлович і бурмістр наш. Зустрічайте по чину, гостинно та без лакейства.
Увечері я молився в церкві, аби прийшов до злагоди той генерал з нашою старшиною. Молитва чомусь не йшла на душу, й заважав дячок, певно, він оддав у заставу псалтир, читав кафісму по пам'яті, збивався, мекав, бекав, псував святу молитву.
Я вийшов на вулицю. Сонце сідало за садками передмістя, зелено-жовте, в короні, в місті стояла вечорова тиша, либонь, нічого в ньому не змінилося. Я пройшов за браму аж до греблі, став на її краю. По той бік біліли хати Веригіна, обсипані золотом сонця, сяяли бані церкви Богородиці Різдва. Хлюпотів колесами млин, глухівчани кажуть, що під ним живе песиголовець з одним оком, вночі він виходить на греблю й лякає запізнілих перехожих. Але нині песиголовець, либонь, ще спав. Галасували хлопчаки, хльоскали батіжками з конопель, «пасли» жаб попід греблею. Найменшенький, у великому, що раз по раз насовувався йому на лоба, брилику, фуркав хургалом з кісток.
Але щось мені віщувало, що таких тихих днів лишилося небагато.
Повечерявши хлібом та в'яленою чехонею, ліг спати.
Наступного дня Полуботок пішов привітати Вельямінова. Йому радили не йти, нехай Вельямінов першим оддасть візиту, але гетьман на те відказав:
— Ми люди не горді. Та й, може, він не знає наших законів гостинності…
І пішов, узявши з собою Савича та Жураковського.
Вельямінов не вийшов ні до воріт, ні навіть на поріг, чекав на гетьмана в просторій світлиці, де ще висіли українські образи, тільки рушники з них вже були познімані. В світлиці був і прокурор Хрущов, що приїхав з ним. Вельямінов — чоловік середніх літ, середнього зросту, з головою, посадженою просто на плечі, високим лобом, загнутим носом та важким, прямим підборіддям — те важке, ніби сокирою тесане, підборіддя робило його обличчя непривітним, непривітності додавали й очі — круглі, наче ґудзики, загнані вглиб, — зустрів козацьких старшин понуро. Сидів за столом набурмосений, бундючний. Либонь, так порішив од першого разу, од першої миті — стати над полковником, над гетьманом, над усіма, повелівати, правити, примушувати. Не шукати злагоди, порозуміння, а наказувати.