Ушаков і Кошелєв зніяковіли, статті справили на них враження, Вельямінов підвівся й проскрипів високими блискучими чобітьми до дверей та назад. Уникав Полуботкового погляду.
— Онії статті писані старим штилем. Якщо розглядати з одного боку, то здається, що так, а з іншого — ні. Інтереси держави і час вимагають насамперед взяти до уваґи останнє.
— Час? Він тихий нині. З шведами укладено Ніштадтський мир, — сказав Полуботок.
— Що ми знаємо про час? Що ми знаємо про неприятеля? — крутійствував Вельямінов. — Про те відає тільки імператор. — Жовті кільця перуки — невідь чиєї дівки волосся, зрізане з живої чи з мертвої, — звивалися на зеленому мундирі. Генерал каламутив словами, оговталися й полковники, стали на підпряжку. Вискакували один поперед одного, тлумачили статті навиворіт, захищали неправе діло. А що воно таки неправе, й це бачили вочевидь, сердилися, галасували. Полуботок говорив спокійно й однак наступав. Сперечалися до обіду, ні до якої згоди не дійшли, та й не могли дійти. Гетьман це розумів. Розійшлися, обмінявшись на прощання дошкульними словами.
Наступного дня були сороковини по Скоропадському. Зійшлися вся генеральна старшина, полковники, родичі покійного. Ледве розмістилися в трьох хатах. Полуботок порадив запросити й Вельямінова з прокурорами. Він таки не хотів розмиру, не хотів війни.
Вельямінов розумів, що відмовлятися йому не випадає, відмова виставить його у лихому світлі; сидів в одній світлиці з Полуботком, прокурори банкетували в іншій, з міською старшиною. Анастасія Марківна пильнувала, аби було всього в однаковому достатку. Горілка була міцна, меди солодкі, двоє прокурорів сп'яніли, і їх довелося одвозити на возі.
По поминальній учті опечатали гетьманські клейноди, скриню віднесли до Генеральної канцелярії.
Незабаром настало свято Преображення Господнього, в Глухові це було храмове свято, за давньою регулою, обід давав гетьман, і Полуботок знову запросив генерала з його свитою.
Вони ще якийсь час віддавали один одному ґостину: Полтавська вікторія — банкет у Вельямінова, свято Успення — в Полуботка, тезоіменини імператриці — у Вельямінова, храм Різдва Богородиці — в Полуботка. Все те йшло з руки гетьмана, він знав гаразд, що злагода найперше знаходить людей за святим хлібом. Вельямінов жував український хліб і думав свою — цареву — московитську думу.
На початку серпня гетьман гостював у зятя в Лубнах. Він взяв з собою й мене. Яків Маркович жив при батькові, який на той час найдовався у Дербентському поході. Обійстя Марковичів над Сулою — розкішне, з нього видно все Засулля — широкі луки й ліси, оповиті голубим серпанком. Понад Сулою великий сад і город, таких городів я, либонь, більше ніколи не бачив. Гарбузи вилися по плотах, по тичинах, по деревах, на баштані кавуни, неначе велетенські казани, мак стіною, огірки та цибуля й квасоля на тичинах, а понад самою водою коноплі, як ліс. Під конопляними хащами зустрівся я з Оленкою. Вона пильно поглянула на мене, і я зрозумів, що Оленка не знає, що діється в моєму серці. Бо зачіпала жартами й збиткувалася, а я не міг відгадати чому. Я живу з молитвою про Уляну в серці, нащо я їй і чого їй від мене треба? У неї багатство, в неї удатний чоловік… Я тратився й ладен був утекти в коноплі, сердився. Яків приймав високоповажаного тестя щедро, сердечне й водночас поштиво, шанобливо, й виходило це в нього просто та гарно. «Батечку, батечку, — за кожним словом, — а йдіть-но сюди, подивіться на нашу спальню нову, білу, купив за сорок три золоті, йдіть-но сюди, погляньте на цибулю, такої немає ніде в світі, аглицька, привіз купець заморський, візьміть ось цю книжку: «Правдива новина і жахлива історія, випадок з нашестям відьом і диявола в місті Дінбурзі…», книга дуже стара, по-німецькому писана…»
А що обоє знали ще й по-латині, й по-польському, кохалися в книгах, Оленці не одразу вдавалося відірвати їх від тих книг до обіду. Показував Яків гостям зброю: ковані сріблом булдимки та флінти, й карабіни прості, пістолі в золотій оправі, водив не двору господарському, де вози та плуги, і сохи волові, цілинні, і якось так розповідав, що всім було цікаво, хоч бачили той реманент сотні разів. Особливо впивався зброєю, то була поезія, а не зброя, надто мисливська — німецькі та французькі рушниці з найкращої сталі, інкрустовані золотом, з неймовірно точним боєм. Сподобалися рушниці гетьману, і Яків подарував йому одну, найкращу.
«Батечку, батечку», — слова перекочувалися у нього в роті, неначе горішки, на суворому обличчі гетьмана раз по раз ясніла усмішка. В тісному колі, за столом, саме Яків давав напрямок розмові. Наводив усілякі приклади з давньої та недавньої історії й казав, що вольним людям краще померти, аніж схилитися в чужоземне ярмо. Казав багатозначно, поблискуючи очима, рішуче струшував головою, і чорні кучері злітали вороновим крилом. А тоді враз перекидався на жарти, дотепно перекривляв старого приходського дячка, показував, як той вчить грамоти: стає перед школярами, випрямиться — «Ферть», руки вгору — «Пси», опустить — «Ща», й учні завчають те, й потім, навіть у церкві, як трапиться їм у псалтирі, скажімо «пси», скидають руки догори, а миряни нічого не розуміють, дивуються. Гості сміялися, сміявся Полуботок. А далі розпитував про полковий уряд, про полк. Я чомусь не міг уявити Якова на полковницькому уряді, а він вже правив цей уряд другий рік, минулого року батько ходив на Ладогу й теж лишав його замість себе. Щоправда, козаки ремствували, казали — надто молодий, позаочі називали «новохрещеним жидом». Диво, Андрія Марковича жидом не називали, хоч у його жилах текло жидівської крові вдвічі більше, ніж у Якововій.
Напакував Яків тестеві гостінців — цілого глабчастого воза заставили бутлями, барилами, корзинами, — мовляв, гетьман живе не вдома, свого справжнього дому в Глухові те має і припас йому знадобиться. Все розумів Яків, все бачив наперед оком свого розуму. Він і в Глухів часті присилки тестю робив, то пару огарів та журавлів, то діжечку патоки, то яблук ранніх, то воску кілька кругів, то гарнець вина полинного.
Над Сулою від гетьмана одступала темна хмара, чоло його проясніло. Але вернулися в Глухів, й знову туча закрила небо. Я спостерігав її, і шепотілися ми з моїм новим товаришем Ільком Диким, трохи молодшим од мене парубком, також канцеляристом гетьманської канцелярії. Потоваришував я з Ільком міцно. Ми навіть замешкали в одному кутку куреня. Молодість, вона безпечна. Адже Ілько хворів на сухоти, і я міг захворіти від нього. Але те мене тоді не страхало. Ми спали поруч, їли з однієї миски, пили з одного корця. Ілько — спалахливий парубок, трохи гоноровитий, жвавий, трохи хитруватий, одначе хитрував якось так, що я на нього не ображався. Обличчям тонкий, з гострим, дзюбкою, носом, на щоках, коли хвилювався, проступали червоні півонії. Може, то вже були півонії сухотні, не знаю. Він надзвичайно гарно грав у дами, й приохотив до тієї гри мене, і вмів грати в карти, й знав безліч всіляких бувальщин. Та все ж іноді його очі ставали затуманеними, печальними, либонь, прозирав у глибінь свого майбуття й бачив близьке дно.
Я жалів Ілька, іноді, на самоті, думаючи про нього, мені на очі наверталися сльози, я взагалі страшенно жалісливий, шкодую старців, і сиріт, і котів та собак бездомних. Розлучившись на довгий час з кимось, з ким водив дружбу, не знаходжу собі місця, груди мені стискає туга, і така там стоїть печаль, що сльози самі навертаються на очі. Я знаю, що це погано, навіть смішно, надто для парубка, але такий вже є. Свою щемливість старанно приховую від усіх, та не завжди це вдається. Он і Ілько іноді потішається наді мною. Але тільки вряди-годи. Він і кабешний, і законозистий, але й тямковитий. Де тільки збереться кілька канцеляристів або старший на розмову, вже він там. Слухає, як хороший школяр, а тоді ділиться зі мною почутим. Вчора розповів, що підслухав розмову Полуботка з Жураковським. Буцімто Полуботок сказав: «Це царство пожиратиме сусідів, доки не подавиться. Воно тичеться в усі боки, скрізь прогризає діри, всюди просовує свою лапу, нехтує людські закони й звичаї і рахується лише з міцним кулаком, а більше ні з чим».
— Як ти вважаєш, про яке царство він казав? — запитав Ілько.
— Як то про яке? — здивувався я. — Невже не здогадався? Про Московію. Продерлися до одного моря, до другого, лізуть до третього. Ну нащо б їй ота Персія, отой Дербент? Перси Московії не чіпають, живуть собі.