— Та ба, а я й не здогадався, — почухав потилицю Ілько.
Позавчора ми з Ільком понесли від Полуботка якусь Цидулу Якову (Ілько завше набивається мені в підпомічники), Якова не застали, цидулу передали Оленці. Вона сиділа на ганку в люстриновій шнурівці, розвитій на грудях керсетці, на голові в неї поблискував парчевий кораблик, тримала на руках руду кицьку з синім бантом на шиї, гладила її, й Ілько розкрив рота та забув його закрити. За ворітьми ж спустив з припону язика:
— Ге, яка краля. Та ще й заміжня — за полковниченком. Даремно, Іване, смалиш халявки…
— Плетеш ти лико, Ільку. Вона заміжня жінка. Та ще й моя двоюрідна…
— Кажи, кажи… Дивився на неї, як кіт на синицю.
— То ти розтулив рота та й забув затулити.
— Атож, ласий шматочок… Куснув би.
— Не встид тобі… Цур, дурню.
На всі подальші Ількові гаки про дівчат та молодиць я не відповідав. Радів тільки, що не знає нічого про мої справжні сердечні болі. Та й було нам в ті дні про віщо говорити, чим турбуватися, опріч дівчат. Малоросійська колегія працювала день і ніч, відкрила всі лотоки на старих греблях, у які ринула гнила вода. Там приймали позови про справи, вирішені бозна-коли, десять, а то й більше літ тому назад. Кожен, хто програв позов, тепер міг випробувати своє щастя ще раз, навіть коли був вочевидь неправий. Колегія ставала на сторону сутяжних позивачів. Хоч більшість позивачів ішли до полуботківського суду, люди захланні, драпіжні топтали дорогу на Веригін. Там не шкодували паперу, не шкодували чорнила, бо й папір чорнило, віск та сургуч почали присилати тільки в колегію, а в Генеральну канцелярію не присилали. Якось я застав за літнім столиком під грушею Ілька, який старанно водив тонко затемперованим пером по паперу. Я прочитав написане й зупинив Ількову руку.
— Що це ти пишеш?
— Позов козака Тупичівського Петра Івановича за млин…
— То це ти пишеш у колегію?
— В колегію. А хіба що?
— Як то що? Не прикидайся дурнем.
— Полтину платить за супліку. Та за папір гербовий десять копійок… Такі гроші…
— А за внесення до протоколу протоколісту — карбованець, канцеляристу, який діло править, два карбованці, капітану, який їде на місце — десять карбованців. Добрі гроші. За діло неправе.
— Та що нам до того. Правота, вона завжди має виворіт. Я вихопив папір і пошматував його. Ілько підхопився, стиснув кулаки. Стояв навпроти мене звихрений, в очах яріла злість, на щоках грали рум'янці. Це був наш перший розмир.
— Ось піду до судді генерального, — мовив я і ступив кілька кроків. Генеральний суддя на той час сидів у підвали канцелярії та пив пиво.
Ілько посунув за мною.
— Чекай, Іване. Ти того… Не кажи судді… Дурний я… І бідний… Не розтямкував, що й до чого.
— Не бреши, Ільку. Тямкуєш ти добре… Хотів заробити…
— Більше не буду. От їй же Богу. — Мене розчулило Ількове дитяче каяття. Ми помирилися. Кажуть, дорога до істини — з помилок, Ілько, подумав я, вже знайшов її.
З колегії летіли указ за указом по судових справах всіх рангів, декотрі укази солдати носили з колегії й нам у Генеральну канцелярію, і були там укази на виклики сотників та полковників по старих судових справах, як, скажімо, виклики сокиринського та глухінського сотників, і дозволи значним козакам ловити рибу в Десні, Сожі, Путі, Бесяді, Судості, Івоті, Убеді, Острі, хоч ті рибні угіддя були давно віддані в оренду, а гроші з них ішли у військову скарбницю й укази з вимогою доповідати кожному полку, кожній сотні, які податки там збирають і куди йдуть гроші, скільки збирають хліба та вигонять куф горілки, скільки в полках та сотнях козаків і посполитих, і укази з забороною приймати в полках запорожців та татар, а також не ширити до них листи, а листи, що надходитимуть звідти, відсилати в колегію. І публікували указ на збирання по всіх полках на колегію тютюнової та бджолиної десятини, а потому послали своїх збирачів податків по всіх полках. Ті укази та промеморії були писані з диявольською хитрістю, по них виходило, що цар та колегія тільки й клопочуться простими людьми, а українська старшина тих людей дотирає. Москва зводила українських козаків та посполитих у сварку з старшиною. Отако він «клопотався» українським людом, а власний люд по всій Московії зубожів до останньої межі, до того ж там заходило на нову ревізію, за якою всі російські прості люди ставали панщинними. Гетьман якось сказав, що по ревізії в Московії зроблять ревізію й тут і всіх українських козаків та посполитих запровадять у панщину. Сього боявся найдужче.
На укази колегії Полуботок наказав дослати в полки універсал, аби десятин не збирали, й сталася в нього з Вельяміновим вельми гостра розмова, генерал навіть ногами тупотів, й погрози кидав, і лютував страшенно. Полуботок вислухав погрози мовчки, одначе, йдучи з двору, мовив, що до десятин і інших податків Вельямінову зась, сього на Україні ніколи не було й не буде.
Того дня ще одним указом Вельямінов викликав до себе судцю генерального, але Полуботок того не пустив. Й склали в Генеральній канцелярії до Сенату промеморію, в якій оскаржили самоуправство Вельямінова. Оповіли, що засипає він Генеральну канцелярію та полки указами, а укази, як відомо, видає тільки цар, що втручається в справи, у яких нічого не розуміє, сіє розмир поміж старшиною та козаками, підриває повагу до багатьох вельми шанованих, валечних козаків і що в війську зростає нарікання на ту паперову завірюху та на генеральські погрози.
Написали й цареві, вже в котрий раз. Цар сидів у Астрахані, українській генеральній канцелярії не відповідав. Й тримали в Астрахані Семена Рубця та Василя Биковського. Вони зробили зо дві посилки листами, в яких повідомляли, що з приводу виборів гетьмана нічого нового сказати не можуть, цар мовчить. Послали туди Ханенка, але й його було затримано, він повернувся аж тринадцятого грудня, грамоти від царя не привіз.
Полуботок продиктував листа обер-секретареві Сенату Івану Позднякову, чоловіку зичливому до українців, у якому було сказано про укази Вельямінова та про десятини. «Через ту колегію сильний кривдить слабкого, ніхто нікого не слухає і ніякої справедливості вчинити не можна», — так скінчив свою мову в листі до Позднякова Полуботок. Написали й Меншикову — вельми обережно, Меншиков дихав проти українців чорним димом жадібний і захланний, він нашорошував вуха на шемрання тих старшин, які несли йому багатий ралець. Погромивши та потоптавши Батурин, отримавши від царя Батуринську волость у вічне володіння, почав захоплювати та приєднувати сусідні волості й то вже не добирав способу, аби скарати тих, хто не хотів віддавати свої володіння. Батурин виглядав пустелею, Меншиков вистинав там старих і малих і тепер чортив себе за такий недогляд, якби ж то знав, що ті землі достануться йому, рубав би голів менше.
До подарованого Петром Меншикову Почепу світлійший приклинцював Баклань і Мглин і всіх козаків перевів у посполиті. З Почепа посипалися в Сенат скарги, їх прийняв до розгляду віце-канцлер барон Шафіров, почав розмотувати клубочок, який Меншиков старанно ховав. Шафірову стали в поміч Голіцини та Долгорукі, люди родовиті, яких посунули на край столу Меншикови, Скорнякови-Писарєви й інші людці, котрі вибралися нагору з царської ласки. Шафіров таки взяв верх над Меншиковим, зібрав незаперечні свідчення хабарництва та беззаконня світлійшого, хоч потім, наступної весни, Меншиков та Скорняков-Писарєв упіймали Шафірова на дрібній неправді, причепили туди ще кілька справ вигаданих і спровадили його на ешафот, і вже коли кат замахнувся сокирою, аж тоді вийшов з натовпу кабінет-секретар царя Макаров і проголосив, що Петро дарує Шафірову життя й заміняє смерть довічним засланням до Сибіру. А про свого улюбленця Меншикова тільки й вказав, що той зачатий в беззаконні й таким уже помре. Мовляв, що з нього взяти.
Отож, пишучи листи до Москви — в Сенат, доводилося брати до уваги все. Тим часом з колегії почали вимагати від старшин, аби являлися туди за викликами, й свідчили, і відповідали на позови, й складали реєстри добра, яке є в полках та сотнях. Тих, що не йшли по добрій волі, приводили солдати, неначе злочинців. Старшини кинулися до Полуботка, і він їм відказав: