Наступного дня почалося слідство, його вели полковник Сибірського полку та два майори, а також були покликані бурмістр і сотник коропські. Ми також прийшли на тюремний двір. Туди привели двоє солдатів, які казали, що підкоп зробили в'язні, й привели в'язня, котрий не захотів утікати. В'язень посвідчив, що підкоп вчинили самі солдати, й показав, як це вони робили. Солдати заперечували, погрожували в'язневі. Я дивився на в'язня, й що більше вдивлявся в його обличчя, то дужче мене охоплювало хвилювання. Це був… Пилип Миля. Дебела постать, кругле, як діжа, обличчя, тільки змарніле вельми, пронозливі очі, які не викликали довіри в тих, хто чинив дізнання.
Я стояв у гурті. Миля мене не бачив. А хвилювання огортало мене дедалі дужче, Я не знав, що вчинив Миля, чому знову опинився в цюпі, може, убив кого або обікрав, не вельми хотілося освідчуватися в такому знайомстві. Але в цю мить згадав Христа і апостолів його, які відреклися від нього, й хоч Миля не був Христом, а я його апостолом, ступив уперед і сказав, що цього чоловіка знаю і даю йому віру. Солдатів тут же взяли під варту. Миля ж не стільки зрадів мені, скільки здивувався, що я в таких шатах і при такому товаристві. Я ж повів мову далі: якщо провина цього чоловіка, тобто Милі, невелика, віддайте його нам зі всіма його шкодами на виправлення та замолювання гріхів. Не знаю, звідки в мене взялася така сміливість — перебрати на себе Милині гріхи. Мабуть, все-таки не вірив, щоб Миля міг вчинити якийсь великий богопротивний гріх.
Бурмістр відказав, що провини Милі не вельми означені й, оскільки він не втікав, отже, почувається не винуватим, і можна віддати його на нашу волю.
Отак привів Милю на двір, в якому стояли постоєм. А що там стало тісно, й хотілося спочатку поговорити з Милею самому, а вже потому привести до розмови з Тарасовичем, ми перебралися до сусідньої хати.
Миля охмолостався дуже швидко, пішов кудись і вернувся з пляшкою горілки, сіном заткнутою, запросив до чарки чинбаря, й господиня поставила нам на стіл вечерю — холодець з квасом та пироги з горохом, а також були огірки свіжі, й ми славно повечеряли. Подивував, як то швидко Миля дістав горілки, либонь, у нього й грошей не було, у нього їх не було ніколи, а якщо й завалявся якийсь гріш, мали б одібрати перед тим, як запровадити до в'язниці.
Господар постелив нам у коморі, але я дуже швидко вибрався звідти — такий там стояв сморід од шкір, котрі, либонь, тільки недавно звідти забрали. А Миля любісінько вклався й спав до ранку, я ж кулився на кулях очерету під хлівом, і заважали мені спати брехання собак, якесь шемрання в соломі, возіння горобців у стрісі над головою. То були дуже неспокійні горобці.
Вранці, па сніданку, Миля розповів мені свою одіссею:
— Як розійшлись ми тоді, пристав я до купців татарських, пограбованих. Хоч не все в них і пограбували — гроші вони сховали в землі, в наметі. Припрошували вони мене до себе, бо боялися грабіжників. І подумав я: поїв християнського хліба, давай скуштую поганського. І став їм у пригоді, бо таки спробували напасти на нас у степу комишники, але я лад своїм татарам дав, прогнали розбійників. То ж як минули Перекопську башту і прийшли в Крим, в улуси їхні, купці подякували мені й заплатили добре. Чи не вперше після французьких дукатів, за плавання по морю отриманих, мав я в руках стільки золота. І вирішив поваласатися по Криму, купці виклопотали мені у якогось дуже високого старшини ярлик на переїзди ще й листа подорожнього, і я помандрував на Козлов, далі на Кафу, ще раз подивився на море, але воно мене ні холодило ні гріло. І остирилося мені тамтешнє життя — немає горілки доброї, самі вина, немає балачки до душі: з татарами не набалакаєшся, бо й кепсько знаю по-татарськи; а свої там здебільшого в услуженії рабськім, а ті, що на волі, — дуже хитрі. В одному містечку, вже по дорозі назад, спізнав я жінку з оцього самого Коропа, Харитиною її звати, вона втрапила в неволю, поїхавши в гості до сестри під Полтаву. І хоч прожила в татарському брані чотири роки, так побивалася за домівкою, за донечкою своєю, за ріднею, так день і ніч плакала, що пожалів я її й заплатив татарину викуп з тих грошей, що лишилися. Татарин не дорого взяв, бо за тими слізьми й побиванням всяка робота валилася в неї з рук і користі з неї татарину було мало. Отож купив я ще коника та візка на двох колесах, і поїхали ми. Їхали довго, майже три місяці, й спізналися за дорогу ближче й, що гріха таїти, жили вшетечно. Себто, вона дужче призвичаїлася до мене, чи й так сказати — закохалася. І я трохи звик до неї. Але приїхали, і я по закону передав її чоловікові в руки. І раптом вона в крик, не хочу з чоловіком, хочу з тобою. Тут і моє серце трохи заниділо, але ж закон є закон. То вже потім я дознав, що й чоловік її хотів узяти шлюб з одною пристаркуватою дівкою, умовляли попа, аби повінчав, і той вже був завагався, а тоді таки відмовив. Воно й зрозуміло: важко чоловікові в хаті без господині, та й Харитина хоч і не вельми показна з себе, маленька, тендітна, а таки ж гарна. Отож вона й давай мене таємно вмовляти: втікаймо вдвох, і квит. Я довго не хотів, а потім здався: жінка просить, як не поступитися. І подалися ми тим самим возиком на Новгород-Сіверський, аби далі в руському краї сховатися. Але Харитинин чоловік зібрав погоню, й наздогнали вони нас біля Мезина й вернули її силоміць додому. І ухопила тоді мене досада, а за нею й злість, купив я жупанок польський, перекрутив вуса, перемінив і шапку, лишив возика, а на коника поклав сіделечко, й припхався вночі знову в Короп. Думаю, дери лико, як дереться — любись, поки тебе люблять. Де ще така дурна знайдеться… Та й злість же… Приїхав увечері, зустрівся мені козак, я й почав розпитувати про Харитину та про її чоловіка, як там та що, й видаю себе за ляшка. А той козак упізнав мене, тільки вигляду не подав, а був він родаком чоловіка Харитини, та одразу до нього. Коли б я хоч був сховався де-небудь, а то, дурний, в корчмі сидів. І мене любісінько попід руки з корчми та прямісінько до цюпи…
Я дивувався, я знову бачив колишнього Милю — розбійника й дитину, брехуна і правдивця, все те й ще багато іншого вживалося в одній людині.
— А ти, Мартине, як? — запитав Миля.
— Не Мартин я, Іван.
Миля недовірливо подавився на мене.
— Ти що, вивідник потаємний?.. Так не вельми схожий на вивідника.
— Чому?
— Ну… Роззявкуватий… І не хитрий. Я розреготався.
— Правда твоя, Пилипе. Не вивідник я… Просто мене теж доля викинула з колиски, як і тебе. І оповів про себе.
— То ти… син Сулими? Багатій! Мабуть, горілок та наливок у погребі…
— Не багатший від тебе.
Потому Миля повідав про свої митарства Тарасовичу та Борзаківському. Простий і наївний Миля іноді бував і пронозливим та хитрим водночас. Тарасовичу та Борзаківському він розповідав так, що ті аж хилилися один на одного од реготу й примушували деякі місця переповідати по кілька разів, надто реготівся Борзаківський, і вельми гарний у нього був сміх.
— Ти Пилип, — сказав він на закінчення, — і я Пилип. Ти ось влип, а я не влип. На ж тобі півталяра за таку гарну розповідь та принеси хорошої горілки по два ока на кожного.
Я не знав, що нам робити далі з Милею, й запитав Борзаківського, й той відказав:
— Заберемо з собою, а там побачимо.
Пилипа Милю ми з Борзаківським влаштували сторожем на глухівському обійсті Полуботка. Вмовляти гетьмана довелось недовго, на той час він був піднесений і розхмарений, що траплялося з ним надзвичайно рідко. І всі старшини й писарі в Генеральній канцелярії тріумфували: з Сенату надійшла реляція, в якій колегії веліли указів більше не писати, а тільки промеморії і листи, й ті з поштивістю та ввічливістю, щоб колегія приймала скарги тільки по апеляціях, а всі інші справи правили суди українські, як те й раніше велося, й щоби поборами не обкладали всіх підряд, а тільки тих, хто спроможний сплатити без шкоди для власного господарства.