Тепер я думав про те, хто виказав Копила, хто переповів усю розмову на валу. Нас було шестеро, Миля — сьомий. Хтось із семи. Звичайно, не Миля. Отже, хтось із п'яти.
Думав і думав, до розлому в голові, й ні до чого не міг додуматися.
Всі, кого допитувано, пішли стежкою, яку вказав Пастух: були п'яні, нічого не пам'ятаємо. Дознання обірвалося раптово: хтось вночі вийняв з прибоя патика, яким зачинявся льох у дворі колегії, і Копил утік. Якийсь зичливець допоміг йому втекти, бо й обох вартових було підпоєно, вони спали на соломі біля погреба.
— Які сміливці, — казав мені Ілько. — Там же стільки сторожі. І Копил також… Хто б міг подумати… Миршавий, нікчемний. Куди він міг податися?
— Звідки я знаю.
— Може, й справді мав від Орлика якийсь знак? То такий чоловік…
— Який?..
— Славний. Хіба не так?
Я чомусь промовчав.
З Чернігова приїхав темний, як хмара, Полуботок. Розмовляв, а в очах печаль і холодок зимовий.
А тим часом з колегії летіли листи густіше, ніж листя з осінніх беріз. Колегія виставляла себе захисником усіх покривджених і під'юджувала козаків та селян подавати скарги на старшину. Вельямінов діяв підступно, йому найперше було потрібно сколупнути весь нинішній український уряд і посадити на його місце своїх урядовців. І вже в селі Погребах побито старосту, і вже старшину Данила Забілу натовп тягнув по вулиці за волосся. Ся остання новина розвеселила всіх у Глухові. Данило Забіла — чоловік ворохобний, відчайдушний і вельми лихий, він писав доноси ще на покійного Скоропадського, оббріхував його тяжко, буцімто гетьман якшається з Орликом та Карлом, буцімто звиває кубло зради, буцімто лютує і немилосердно карає людей. Все те було неправдою, і ось врешті покарали самого Забілу, котрий тепер писав те саме на Полуботка й раяв москалям, як краще потолочити українську старшину, прибрати її до рук.
Полуботок видав універсал, аби люди на московські під'юдливі поклики не піддавалися, сиділи тихо, працювали, землі один в одного не одбирали, самовольств не чинили. На всі незлагоди є закон, потрібно звертатися до суду, до Генеральної канцелярії, а не до колегії.
Кілька чоловік вже наступного дня забрали позови з колегії. Вельямінов знесамовитів, примчав з Веригіна. Кипів і бризкав піною кричав і погрожував. Його прозорі, ніби налиті голубою водою, очі посатаніли. Важко було збагнути, що це за чоловік. Чи є в нього душа і, якщо є, що в тій душі. Людського закону там не було. Бога й поготів. Він скрипів, жахтів, а гетьман сидів на фотелі спокійний. Кілька старшин горбилися під стіною на лаві:
— Без відома колегії універсалів не посилати! Ніяких повелінь, які супротивні повелінням колегії, також! Інакше…
— Я наказний гетьман, і це ствердив сам цар. Вище гетьмана на Україні ніколи нікого не було. До того ж, я знаю тутешній люд і звичаї набагато ліпше за вас, бо тут народився і прожив життя.
— Я бригадир і президент, — заревів Вельямінов. — А ти що таке переді мною? Ніщо! Ось я вас зігну так, що й інші тріснуть. Государ наказав перемінити ваші давнини й робити по-своєму.
Я дивився на президента колегії. Я розгадав його. Він тільки вдавав лютість, злість. Насправді ж нічого того не було. Це був млинок, змайстрований і виставлений на вітер дужою, підступною рукою. Не перший і не останній. Він — негідник, але таким його пустив у світ творець, не той, що на небі, а той, що на землі.
— Пане бригадир. Де вчилися такої вшетечності? Хто ваші батьки? — запитав Полуботок.
— А що тобі до того? — спантеличився Вельямінов.
— Нічого. Просто в нас не прийнято ображати людей. Та ще старших віком. Навіть школяр те знає. А потім… Шкода вас. Отако напнетеся… Погляньте, як посиніли… Удар може вхопити…
Троє штаб-офіцерів, які стояли за спиною бригадира, поопускали погляди. Вельямінов налився бурякове й заревів уже зовсім не до речі:
— Я вам указ!
— Тільки неправа людина може кричати. Ви не поважаєте наших законів і не поважаєте своїх. Мені соромно таке слухати. Мав вас за просвіщенну людину, а ви маєтеся, наче п'ятий солдат. Не соромтеся самі, не соромте честі мундиру свого. Йдіть звідси добром. Про все я повідаю його величності. І, зрештою, готовий будь-якої хвилини, хоч і зараз, задовольнити ваш афект лицарським звичаєм, який і ми, козаки, знаємо.
Вельямінов удав, що не почув останніх слів.
Полуботок відав: все, що чинить Вельямінов, то за таємним велінням царя, яке бригадир і виконує. Це не людина, а державний батіг, і він не зупиниться. Наступає тяжкий час лютого двобою з стодужим змієм, яким є російська державність.
Щось кривавилося перед очима гетьмана, й серце йому стислося, і, щоб хоч на мить відволіктися від тих думок, не датися на підмову царського посіпаки, адже він пащекував ще й для того, аби викликати його на сварку, аби Полуботок необачно сказав щось у бік царя, Москви, підвівся й подивився на євангельську картину, на якій двоє сіячів сіяли зерна. За ними йшли білі птахи й клювали ті зерна.
— Ми люди мирні, — мовив гетьман, звертаючись поглядом до штаб-офіцерів. — Ми ратаї, тільки лихо змушувало нас брати й руки шаблю. Ми завше захищаємось, а не нападаємо. Така нам випала доля. Ми сіємо зерна для всіх, хто йде до нас з миром. І для птахів небесних також. І живемо в злагоді з Богом та законом, який є Божим, праведним. Подумайте об сім.
Я бачив, як по тій розмові гетьман вийшов на подвір'я, пройшов на вал і став під кленом. Я бачив, як приклав він до серця руку й зітхнув. Він звик ставати проти ворога з шаблею, а тут доводилося ширмувати словами, та й то тільки закладатися, а не нападити. Важкі це змаги, і — ніякої світлини попереду. Він обвів поглядом хати і сади на передмісті, річку й заріччя, темний ліс на овиді. О, як він любив цей свій край, о, як бажав йому добра, хотів його захистити. Віддавав йому в офіру всі свої сили й життя.
Бій розпочався лютий, жорстокий, нещадний. Не свистіли шаблі, не гримали гармати, але втрати були не менші, ніж в найкривавішій битві. Хиталася під ногами твердь, але це помічали не всі. То більше, по тій стрічі Вельямінов зрозумів, що програє у словесній змазі, та й інші факції вимагали обачності, обережності. Ніштадтський мир, день ангела Катерини, Петрової жінки, мусили святкувати разом. Хто святкував, а хто вдавав, що святкує. Старшина знала, що в Пітері буде відомо, як справляли день ангела цариці, отож гримали гармати й хитрий Троцина орацію тримав, у якій порівнював царицю з орлицею, а її чоловіка з орлом, котрі сидять на високому піднебесному сідалі й оглядають свої володіння.
Так дожили до Різдва Христового. У перший день світлого Різдва зібралася старшина в Генеральній канцелярії і пішли всі до церкви. День був морозяний, сіялася легенька пороша, посипала червоні та зелені верхи шапок, кожухи, сукнами криті. Панував настрій урочистий, святковий, дзвони дзвонили по всіх церквах. Мені здалося, що вони дзвонять не в одне, перемовляються потаємно між собою — Миколаївська тут, у місті, і Богородиці Різдва на Веригіні, в цій старшина слухає службу, там — Вельямінов з штаб-офіцерами. А Бог один і Різдво одне на всіх! По тому старшина ненадовго зайшла до Савича й віддала там пошанівок вину угорському та кримському, і старший канцелярист Матвій Себастіанович мав переру латиною, яку всі слухали з увагою та достойністю.
Далі старшина нанесла візит Полуботку, і в шумній тісняві Троцина говорив орацію, аплікуючи гетьманове правління до новонародженого од коліна Навинового Христа Господнього, по тому всі пішли до гетьманші, яка частувала старшин улюбленим напоєм покійного — вином французьким, настояним на грушах-дулях. Туди прийшов і Вельямінов з прокурорами, й знову Себастіанович мав переру латиною, й московити не зрозуміли жодного слова, бо латини не знали. Москва і Пітер були напаковані іноземцями, і вся та випадкова мішанина мов тільки поглиблювала одвічну московитську заскорузлість та неграмотність.
Українці, приїхавши в Москву підписувати укладену в Переяславі угоду, не знайшли там освічених людей, на всю Московію була одна друкарня, та й та майже перестала друкувати, і всі священні книги переписували від руки напівграмотні дячки, й допереписувалися, що з тих книг не розуміли нічого не тільки миряни, а й самі священики. Й тоді було закликано з Київської Академії тридцять академістів з Єпифанієм Словинецьким на чолі, й вони переклали з грецьких оригіналів Євангеліє і псалтир, і канонік, і всі інші священні книги, фундували друкарню та видали ті книги, а також багато інших — математику та астрономію, і космогонію, і Фукідідову історію, і житіє Олександра Македонського, й багато-багато інших. І приїхав туди ще один київський академіст — Симеон Полоцький та заснував школу, й спорудив комедійні хоромини, у яких лицедіяв свої ж драми з життя священного, й почав учити московитів римованого віршування, бо вони такого не знали й не вміли. Цар Олексій та патріарх Никон благоволіли до киян, одначе знайшлося чимало темних людей, які почали гукати, що українці навчають їх латинської схизми, богопротивної Арістотелевої науки, закликали молитися по-старому, хреститися двома перстами (пам'ятали Бога-вітця та Бога-сина, а Бога-духа забули), й стався там розкол церковний, і зазнали кияни чимало кривд, одначе, й після повергнення їхнього найбільшого заступника Никона, цар Олексій не велів проганяти українських академістів, а запросив з Києва ще кільканадцятеро. І так — донині. Стефан Яворський береже патріарший престол, Феофан Прокопович навчає княжат та укладає план Пітербурської академії, цар вельми полюбляє погомоніти з київськими вченими академістами і… хоче затоптати землю, в якій вони виросли й звідки наука розпросторюється по всій землі слов'янській. Московитам ще потрібно довго пнутись, аби науку творити від себе. Одначе це — до слова.