Що довше вчитувався в цидулу, то більші мене поймали сумніви. Щось підказувало, що це не звичайна цидула. Я не осягав усього, не розумів, для чого вона написана, але тямив, що тут — таємниця. І то не проста. Чомусь мені майнуло Ількове обличчя під гетьманськими вікнами. Майнуло й пропало.
Одначе тривога ходила в мені, як звір у лісі. Я розбудив Милю.
— Потрібно поговорити, — прошепотів на вухо. Велике, кругле, як діжа, Милине обличчя, м'яте зі сну, було сердите й спантеличене. Він лупав обпаленими повіками, плямкав губами.
— Тебе що, курка гедзнула чи зовсім скапустився!
— Ходімо, ходім, — потягнув за полу. Озираючись, неначе злодій, повів Милю в клуню, стали за дверима, лишивши чималу щілину, щоб видно було подвір'я. Простягнув Милі папір.
— Читай.
Він читав, знизував плечима.
— Що це таке? До чого?
— Не знаю. Знайшов у Ілька в кишені. Потайній.
— У потайній?
— Так.
— А що означають ці значки? «Полковник — 26…»
— Полковник отримує таку платню…
— Хто цього не знає…
— У нас знають всі. Писано для когось іншого. А може… — завагався. — А оце: «Гамалія, Терський похід…» Гамалія відмовився йти в похід… Сього ще майже ніхто не знає. Проситься в гетьмана, аби послав когось іншого.
— А хто такий Глух?
— Се просто чудасія, та й годі. Глух — дід столітній із села Кнути. Туди приїхав сотник Шишкевич, особисто царем призначений, і почав налягати, чого податки не зібрані. Глух отаманував у селі, тепер отаманує його син, Василь. Василя не було вдома. Глух сказав, що про такі податки ніколи не чував за свій довгий вік. Шишкевич почав гримати на діда, погрожував. А дід тоді йому: «Я перебув дев'ять сотників і знав сім гетьманів…» — «Мене, десятого, не перебудеш, — Шишкевич йому. — Київ скуштуєш. Доповім президенту колегії Малоросійської…» — «Ось йому дуля», — дід на те. Шишкевич поскаржився в гетьманську канцелярію. Там реготілися. Що з діда взяти. Сто літ йому.
Ми помовчали, а потім ще раз прочитали останній запис. Він турбував найдужче. Я пригадував… Писали в Прилуки і в інші полки. І ці листи тримали в таємниці. Ті, хто їх возив повертали назад у руки Жураковському або Савичу, чи й самому Полуботку, й одразу ті листи палили в грубі. Отже, на папір списана таємниця Генеральної канцелярії. Для чого?
Відповіді не доводилося шукати. Мене аж затрусило з того здогаду.
— Чого ти? — здивував Пилип.
— Мабуть, од горілки, — збрехав. — Страшно мені.
— Нехай йому буде страшно, — похмуро мовив Миля. — Знав я колись потаємних вивідників… Як служив у тому війську… дужому. А цей у своїх вивідує та чужим продає… Мав би писати на власній шкурі…
Я мовчав, не знав, що діяти. За мене вирішив Миля.
— Не повинна така гадюка повзати поміж нас. Не можна допускати його в Глухів.
— Яким чином?
Миля вирішував усе швидко й просто.
— А так. Може наробити біди. Оце, що написав, передасть у колегію. Та мало чого він ще знає! І що може вкоїти. Для таких людей кінець один… Поїдемо завтра знову на розливи… Й вернемося без нього. Випаде з човна… Ти ж сьогодні випав…
Я жахнувся.
— Цур тобі… Гріх такий на душу.
— Його гріх більший у стократ, — суворо й переконано мовив Миля.
Ми не дійшли згоди. Я нервувався, я тратився… Як зустріну Ілька, що скажу йому?.. Аби не бачити колишнього приятеля, одразу по тому, як вернулися до хати, розперезав куль околоту біля печі й ліг. Сказав, що мене морозить, що хочу спати. Натягнув на голову кирею, скулився під нею. Не спав усю ніч. Не знав, що робити. Моя душа розривалася на дрібні шматочки. Гнівався на Ілька, готовий був убити його й почував, що на таку помсту не здатен. Не знаходив викруту. Часом мені починало здаватися, що ми помилилися, я не вірив, що серед нас міг завестися отакий збродень. Ну через що став зброднем? З гніву на когось, з перестраху, за гроші? Він кпить з усіх, ненавидить всіх із-за своєї хвороби, з-за думок, що життя його коротке. Але хто в тому винуватий?.. Помщається за це світові? Були не такі горопахи, не такі нещасні, ще й віддавали всю решту життя вітчизні. Звичайно, його потрібно б скарати. Але я не зможу жити з таким гріхом.
Перед світанком заснув, і снилися мені велетенські човни, вони пливли, і я також плив, але в маленькому човнику й зовсім у інший бік.
Ілько встав рано, пішов порати худобу, я підхопився також, насилу понатягував збучавілі за ніч чоботи й подався за ним. Він саме закладав за драбини коням сіно. Я вхопив його за комірець сірої свити, мовив, відводячи очі вбік:
— Ільку, нам усім відома твоя проклята таємна служба… Мені й іншим. Ти розумієш, тобі туди вертатися зась. Я отримав наказ… Страшний наказ… Але вирішив сказати тобі: утікай світ за очі. І не спробуй об'явити про те в колегії. У нас там також є свої очі та вуха. Будеш знайдений на краю світу. Я зневажаю тебе…
Оце все надумав за ніч. Тільки виповів жужма.
Ніколи більше я не бачив такого обличчя. Ількове обличчя поблідло, а далі попливло плямами, очі полетіли кудись углибінь, губи скривилися й затремтіли. Далі його обличчя збуряковіло, очі налилися кров'ю. Я думав, Ілько вб'є мене. У його руках були вила, вони погрозливо нахилилися. Хрумтіли сіном коні, десь поряд мекали вівці. І важко, з сухотним посвистом дихав Ілько. Мені було й бридко, і лють поймала мене. Адже Ілько не знітився, не заперечив, не просився й не каявся. Він і справді був готовий штрикнути мене трійчатами, навіть посунув на мене. Але я не відступив. І враз мовби щось засвітилося у моїй душі. Мовби щось спало з неї, й стало мені легко та ясно. Щось таке відкрилося мені… Ілько — христопродавець. Він служить ворогам. А я шукав собі чогось… Опертя якогось… Щоб жити. Для чогось жити. Так от для чого: боронити вітчизну. Від Ілька, від Лисовського, від Милорадовича, від усіх, хто за ними. Я ж там — далеко-далеко. Всі разом вони заподіяли мені багато зла. Й хочуть заподіяти всім нам ще більше. Захотілося вбити Ілька. І я не жахнувся цієї думки. Як він міг продатися? Нишпорити, підглядати за всіма нами? Й ділити з нами хліб, а зі мною ще й одну подушку.
Я подивився на нього сповненим презирства поглядом і вийшов з хліва. Пройшов у кінець городу, став під вербою. Верба й лози вже викидали листочки. Повінь спадала, по всьому розливу видніли чорні острівці. По воді скакали сонячні зайчики — весна усміхалася з-під молодих вій. Я вагався, чи вчинив за Божими законами. Вперше сумнівався в тому, чи правдиво сповняю Божі заповіді, й подумав, що до сьогоднішнього дня не так, як треба, бачив Бога. Я бачив себе лише в покорі. Так, Бог — це любов. Любов до ближнього, до праці, до науки, до правди і до вітчизни. До вітчизни — насамперед. І боротися за неї — праве діло. Феофан Прокопович вчив нас любові до царя. Але цар не любить мою вітчизну. Отже… Я не можу любити його. Але чому любить його Феофан? Як він може любити його? Бо має з того користь. Отже, то любов з користі. Значить — не любов.
Ілько не прийшов до сніданку, не прийшов і до обіду. Його мати сказала, буцім поплив човном до далеких родичів, має їм у чомусь допомагати й повернеться аж через два тижні. Миля спочатку подивував на те — як це Ілько поїхав, не оповістивши нас, а потім здогадався про все й сказав мені: