Мали б помолитися своєму Богові, поскаржитися, попросити, щоб укріпив наш дух, нашу ненависть, але нас запевнили, що Бог у нас з нашими кривдниками (їх називають братами) один, отже, нема кому скаржитися. Це дуже тяжко — один Бог, і хтозна за кого він. А ще тяжче, що один державець, і дехто вірить, що він наш, наш по справедливості, посланий нам Всевишнім, і щиро хилиться перед ним.
І всі ми неначе заблудилися в лісі, у власному лісі, й не знаємо, як з нього вийти і навіть з якого боку сходить сонце.
У суботу ми в'їжджали в Лубни. При самому в'їзді трапилася пригодонька: відстала й почала хляботіти підкова на правій передній нозі мого коня, він закульгав, ми запитали, де кузня, й під'їхали до неї. Але коваля не було, пішов у місто, його довелося довго чекати. Я сидів у темній приземкуватій хаті, розмовляв з дідом, який вигрівав на лежанці кості, в мене на колінах лежав попелястий кіт і стиха мурликав. Приходили міщани — той жало на сапі одтягти, той чаплію полагодити, приїхав і Марковичів челядник, привіз півв'язки заліза на лемеші, розпитався в мене, хто я й звідки, та й поїхав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жінка й сказала, що коваль лежить у корчмі п'яний. Тоді Миля сам узяв молоток та вухналі й підкував коня. Милю я залишив у корчмі, а сам потрюхикав до полковницького двору. Багатий то був двір і чепурний, хліви та клуні, погреби і льодовні криті ґонтом, а будинок і флігель — черепицею, скрізь порозбивано квітники й біліли посипані піском доріжки.
Багатий господар полковник Андрій Маркович. І крутий вельми. Почуває силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар власноручно одягнув йому на шию голубу стрічку. Скуплював багатства владною, дужою рукою, одбирав землі в козаків та посполитих, ставив млини на ріках та горбах, рубав ліс понад Сулою та продавав на слободи.
Челядник провів мене до світлиці, й там я зустрів Оленку. Була чи то розгублена, чи то розхвильована, поправляла на голові білий серпанок, який носила замість очіпка, кутала плечі в зелену квітчасту хустку, хоч було зовсім не холодно.
— Сідай, Іване, — запросила трохи розгублено. Я сів на оббиту зеленим сукном лаву. І всі інші лави були пооббивані зеленим та синім судном, і стояли фотелі з високими стінками, й стіл на лев'ячих лапах, і дві шафи з горізьбою. Й скрізь на стінах — зброя, від луків і кольчуг стародавніх до булдимок та карабінів найновіших. Здавалося, тут мешкають щонайзаповзятливіші вояки. Щоправда, полковник Андрій — козацюра справжній, він і нині у Терськім поході, а Яків нюхав пороховий дим тільки на полюванні, хоч нині виконує уряд наказного полковника. Що то значить мати багатих і вельможних родичів. Так дорікнув йому в мислях за зброю і одразу подумав, що й сам син предків славетних, а жодного разу не стрілив по ворогу.
На лаві поруч мене теж чомусь лежали дві шаблі та ронди.
— Збирався Яків одвезти до золотаря, та от така недоля — занедужав, — бідкнулася Оленка. — Кашель у нього, магнезію приймає.
Мене пойняла досада. Хоч і не був у тому винуватий, але не виконав Полуботкового доручення: не поїхав у Глухів Ґалаґан і тепер ось не поїде Яків. Оленка, либонь, вловила розгубленість на моєму обличчі.
— Був лікар солдатський, і наш цирулик… Віск з живицею та здором на яйцях замішані давали і мед з цибулею — а кашель не проходить.
В сусідній кімнаті забухикало, і вона повела очима.
— Чуєш. Так бідолашний мучиться… Я не знав, що сказати.
— Зайди на хвильку. — Оленка прочинила двері спальної кімнати.
Я переступив поріг. Скрізь біло, рожево, біло-білі ліжка тонкої, химерної різьби, білі фіранки на вікнах, біла серпанкова завіска на іконах у кутку, білі подушки й простирадла купою на одному ліжку, а на другому з-під білої ковдри виглядала чорна кучерява Яковова голова. На бильці ліжка — халат бухарський рожевий, підбитий зайцем.
— Спасе Бог, — привітався я.
— І тебе також, — прохрипів Яків. — Днина гожа… А я оце лежу. З чим завітав?
— Прислав пан полковник. Сподівався побачити тебе, щоб погомоніти об тій самій матерії.
Яковові очі стрибнули горобцями.
— Куди мені… Хіба що на смерть.
— Бачу, бачу, — мовив я.
— Як там… батечко? — насилу ковтаючи слова, мовив Яків. — Ломить мене… Й сон морить.
— Здорові пан гетьман. Приїдеш, як одужаєш. Одужуй швидше.
Я задки вийшов з спальної кімнати.
— Купив Яків спальню білу за двадцять тисяч і ось тепер валяється на тих ліжках, — ні сіло ні впало мовила Оленка, мабуть, таки хотіла похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А мене вхопила досада. Перед ким вона хизується?
— Мабуть, ти втомився з дороги і зголоднів, — сказала Оленка. — Заночуєш у нас?
— Либонь, що так, — відказав. — Але я не сам. Зі мною козак, товариш мій, він у корчмі лишився. Я приведу його.
Від Милі пахло вином, але він не був п'яний. Мабуть, ще не встиг напитися. Одначе дознав багато чого.
— Шинкарка крадене переховує. Хотіла мене женить на наймичці, — сказав, ледве ми вийшли з корчми.
— Отако швидко! — здивувався я.
— А чого валасатися, — засміявся Миля. — Тільки ряба дуже, ще й кривонога.
На валу, повз який ми проходили, працювали козаки. На башті стриміло кілька драгунів, одягнених у чудернацькі чужоземні капелюхи.
— Драгуни людей палицями луплять, а добродійний зять нашого гетьмана дивиться на те та вино з поручиком п'є і родзинками закусює.
— Не бридь ледачого, Пилипе, — суворо сказав я.
— Та ще сьогодні пив. З поручиком Сибірського полку. В тій самій корчмі…
— Брешеш! — гримнув я. — Пан Яків лежить хворий.
— Він ще сьогодні з конюхами лошака-стрижака вчив, — зупинився посеред дороги Миля. — Там, у корчмі, його старший конюх і куренчиків двоє.
Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засміявся.
— Од чого б це він міг заслабнути так одразу? — Пошкріб величезною п'ятірнею потилицю.
Я вже знав, чого заслаб Яків. І чому не навідувався в Глухів, і чому не слав своєму тестю подарунків — птушок — тетеруків та рябчиків, запольованих у власних лісах. У моєму серці клекотів гнів. Ми зайшли в двір. Челядниця покликала мене до господи, Милю — до челядницької.
— Сподіваюся, горілки мені дадуть? — мовив Миля.
— Дадуть, — запевнила челядниця.
Спершу я взагалі хотів не йти на полковницький двір, але потім мене пойняло дивне почуття. З тої миті, як довідався про Яковове боягузтво, ба — зраду, перестав поважати його, знав, що вже ніколи не зніяковію перед ним, не позаздрю йому.
Та й хотілося розпитати в Оленки про Уляну. Знав здружилися Толсті з Марковичами вельми.
Мабуть, за ті кілька хвилин я дуже одмінився, це помітила й Оленка.
— Щось з тобою, Іване, сталося? — сказала. — Якийсь ти… Ну, не розберу який.
— Такий, як і був. Хвороби мене не беруть, і магнезію мені не доводиться пити.
Оленка почервоніла до кінчика носа.
Обідали ми в наріжній кімнаті, і хоч за стіною покашлював Яків, почувався вільно, невимушене, в мені справді щось одмінилося, я мовби викупався в живій воді й став зовсім іншим. Я не боявся нікого, насамперед самого себе, всіх отих засторог, які зринали невідь з чого, а найперше від думок про всілякі темні сили. І коли Оленка повела оповідь про двох лубенських упирів — живого та мертвого, — один з яких, мертвий, п'є людську кров, я запитав:
— Де він?
— Живе десь там, під старими млинами… Для чого ти запитуєш?
— Щоб побити його.
Звичайно, я не збирався ставати на бій з упирями, бо, опріч всього, знав, що їх немає, вони — суть вигадка темних людей, але коли б довелося виказати свою хоробрість, пішов би вночі до тих млинів.
Оленка сполотніла й пильно подивилася на мене. Ми обідали довго й пили вино волоське, й на моє прохання стоянець того вина Оленка послала Милі. Аж у кінці обіду я повідав Оленці, що її батька, пана гетьмана, покликано в Пітербурх, і це її вельми стривожило та налякало. Я заспокоював її й пообіцяв, що обов'язково поїду з паном гетьманом до північної столиці й надсилатиму їй звідти вісті. Вперше ми розмовляли. з нею про гетьманський уряд, московські постої та Московію, про те, що чекає в найближчий час наш край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що обстоює її батько, бо я вже здогадувався, що Яків туманить їй голову брехнею. Я сказав Оленці, що пан Полуботок супротивиться Малоросійській колегії, бо ж вона хоче понищити наші давнини, наші вольності, що цар хоче прибрати всю Україну до рук і завести в ній панщину. Вже й судити самі себе не можемо, й торгувати, з ким хочемо, й книжки видавати свої, й тільки ті, які нестеменно московські, он і всіх спудеїв правобережних з Київської Академії, у якій і я мав честь навчатися, вигнано, з тисячі спудеїв лишилося сто шістдесят один, нових спудеїв з правого берега Дніпра до Академії не приймають, і вже над нашим військом у походах настановляють тільки московських начальників, і що всі наші звичаї цар хоче перемінити на німецькі та московські. Цар намагається забрати з гетьманових рук всю владу, й, коли люди побачать, що в гетьмана влади немає, побіжать з доносами один на одного до московських урядовців, що вже й почалося. Отож гетьман опирається щосили, розсилає свої універсали й велить розбирати справи тільки своїм судам. Поки Петро не мав такої, як нині, сили перед Полтавою, та й після неї, обіцявся тримати український народ у милостях, яких «не має жоден народ у світі», саме так сказав, і обіцявся, що воєводи «не будуть інтересуватися до українського населення, військо матиме над собою своїх проводирів і без великої потреби їх не посилатимуть у походи». А тепер он щороку десятками тисяч женуть козаків на Ладогу, під Дербент, де вони гинуть, як мухи.