— Ти сама поглянь, як зубожів, як оскудів люд наш, як його розорюють московські постої і побори непосильні, подивися, скільки в нас калік і старців… Он у ваших Лубнах вся церковна паперть обсипана ними, як горохом…
Оленка слухала, і її очі поймалися смутком.
— Я ніколи не думала про таке, і Яків мені нічого не розказував. Все про птушок своїх, та про зайців, та про свиней поросних. Вчора водив мене їх оглядати, й тавра свої ставив на свинячих вухах… А ти, Іване, такий розумний. — І раптом вона заплакала: — Ой, таточку мій, таточку. Боюся я за нього.
— Йому іншої путі немає, — сказав суворо. — І мені теж. А ти… нічого такого Якову не кажи…
— Він — муж мій…
— І однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринців побивав. І в походах він увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього. А Яків… Хіба випадково він захворів, довідавшись, що я приїхав од пана Полуботка? Він відає про все.
— А я думаю, чому ми в Глухів перестали їздити… Все в Ніжин та Ніжин. Той Толстой такий потурмак…
— А Уляна?.. — запитав, мліючи в душі.
— Змарніла. Богомільна стала. — І враз звела на мене очі. — Я все знаю, Іване… Але ж ти, мабуть, вже забув?..
Слухав, як б'ється в грудях серце, як шугає у вухах кров.
— А якщо не забув?
— Воля Божа… звершилася.
— Хіба Божа? Царева…
— В церкві…
— Не треба, Оленко. Я все розумію…
Оленка відпила маленький ковточок вина.
— Тобі потрібно закохатися… Клин клином…
— У серце клин не вбивають.
— А добра чому свої не вимагаєш?
— Спочатку не хотів. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне…
Наступного дня ми від'їжджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у поводі коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу близкість, нас пов'язували ті самі думки, та сама таємниця. Ця ниточка, тонка, невидима нікому, була міцна, як сталевий ланцюг.
— Я знаю, що в батька пильна охорона, — сказала на прощання Оленка, — сердюки там усілякі й інші козаки, але… але пообіцяй мені бути при ньому й охороняти особисто.
Я пообіцяв.
Мій кінь з місця взяв скоком.
Сам не відаю, чому не розповів гетьманові правду про Якова, сказав, що він хворий. А про Ґалаґана розповів. Гетьман мовчав, тільки низько схилив голову.
У моїй голові роїлися думки про те, що не варто було кликати Ґалаґана, погромника Січі, одначе не сказав нічого. Кликали всіх. Я, Борзаківський, Биковський, Рубець, Ханенко, Лагович, довірений канцелярист Іван Романович, — всі ми два тижні не злазили з коней. Гетьман хотів, щоб чолобитну цареві підписала вся генеральна старшина і всі полковники, сподівався взяти одну чолобитну з собою, а з другою вирядити поважну депутацію. Одначе чимало старшин не приїхало, вигадували всілякі відмови, прикидалися, як і Яків Маркович, хворими. Ґалаґана Полуботок таки вимусив приїхати («сим універсалом ознаменую і грізно наказую»), пославшись на те, буцім на того є дуже поважна скарга; Ґалаґан приїхав, але, довідавшись, що скарги немає, одразу й ударився навтьоки. Загубився десь під Черніговом Лизогуб, бунчужний генеральний, будував монастир і відгородився монастирською стіною, не приїхав і київський полковник Ганський і ще чимало. За декого підписувалися — хто сміливіший — наказні, судді, значкові та бунчукові. І думав я… Що ж страхає, що гне в дугу цих мужів зацних… Адже чимало їх прославилися на полях ратних, відомі своїми подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям! Либонь, на полі брані подвиг видимий усім і смерть швидка; а тут, під теплим ліжником, віч-на-віч з своїми думками та сумнівами, важко виборювати себе в себе ж таки, по крихітці, по дрібочці витискати з серця страх. А ще ж поруч жінка та діти й добра, які не охота втратити. І шепчуть у вуха дві сторони, одна, що все це справа ризику гідна, й інша — справа ця більшою мірою сумнівна, ніж здобутня. І якось так воно ведеться, що той, другий голос чутніший та переконливіший.
А тим часом ладнали вози, рахували гроші на проїзди та прожиття, писали подорожні. З Пітера повернувся Вельямінов, він ті подорожні охоче підписував. Був веселий, навіть привітний. Цар схвалив усі його діяння, відкриті й потаємні, підлі, підступні — як підтяти під корінь козацьке врядування.
Гаятися далі не можна було. Полуботок доручив Жураковському зібрати підписи ще на одній чолобитній — військовій, — її він приєднає до цієї, що бере з собою, і разом подасть цареві. Замість себе залишив Василя Жураковського та Якова Лизогуба.
…І вже стоять у дворі гетьманської канцелярії вози високі, ошиновані, налагоджені в дорогу, і вже в комору складають усілякі дорожні припаси, і вже біля возів походжає десятеро добрих хлопців-компанійців, тих-таки, котрі виділені в охорону. Якось, коли до від'їзду в Пітербурх лишалося п'ять чи шість днів, повернувшись з Миргорода, куди мене посилав гетьман, я зайшов до нього. Він щось писав за столом, повернув голову, мовив:
— Заходь. Розповідай.
Гетьман за звичкою крокував по кімнаті, й наприкінці розмови я ступив до нього, опинився біля столу й, вже прощаючись, несамохіть поглянув на стіл. Там лежали розкидані папери, а також окрема купка паперів, на першій сторінці горішнього аркуша великими літерами було написано слово:
«Тестамент». У мене щось тенькнуло в душі, і я вийшов.
Згадую про ту купку паперів не випадково, адже зацілів тільки кінець тестамента, й потім стільки було розмов про гетьманські скарби, буцімто вивезені за границю в далекі Англію або Бельгію, стільки вигадано небилиць, а достеменної правди не знає ніхто. Не знаю її й маю деякі здогади, про них оповім пізніше, а тут тільки скажу, що в тому тестаменті — це певно — йшлося про власні, Полуботкові, добра. Вони були великі — Петро, не дозволивши тисяча сімсот восьмого року обрати його гетьманом, намагався задобрити чернігівського полковника ланами й маєтками, та й сам полковник побільшив свої маєтності, йому велося й малося, і били в стійлах важкими копитами бахмути, й бродили великими табунами корови та вівці, й не послід, а добірне зерно мололи вітряки та водяні млини. Проте добутих з тих маєтків золотих не вистачило б навіть присипати днища діжок, про які йшло стільки поголосу. Одначе… Одначе ще була гетьманська скарбниця. Нею завжди володів гетьман, тільки він знав скільки там грошей, тільки він давав одвіт, куди їх витрачає. Після смерті Скоропадського вона перейшла до Полуботка. Окрім нього та генерального казначея, до неї ніхто не заглядав. Генеральний казначей поніс таємницю в могилу. А я… Ні про те я таки оповім потім. Бо навіть сказати напевно, чи мав він такий замисл, чи міг його мати, ніхто не може. Знаю одне гетьман розумів, а може, й передчував, що вже не повернеться сюди. Не дорожив життям і тими ж таки добрами, якими йому, вже мертвому, дорікають царські посіпаки. Бач, недісталися їм! Гетьмана щось вело — велике й офірне, що я й осягти тоді не міг, та й нині не осягаю вповні. Все його життя, всі його помисли були віддані одному — вітчизні, задля неї жив, боровся, страждав. Й не те, щоб не любив життя, його розкоші, нині я знаю, що на старість людині не хочеться розлучатися з життям дужче, ніж за молодості, одначе жертвував усім. То ж чи не міг він пожертвувати талярами та дукатами? Всі ті дні він про щось глибоко думав, але, як і завше, був спокійний, розважливий, намагався все залагодити, все передбачити. Видів його роз'ятреним тільки раз, коли втік Лизогуб.