— Пси смердючі. Вони думають, що та булава потрібна мені, — грюкнув кулаком по столу. — Вона потрібна Україні. Та й те ще: нині вона така гаряча, що тому, хто її візьме, обпалить і серце й душу. Якщо та душа жива. Її мені не дадуть. Не собі й прошу. Це — останнє, що ще є в України.
Полуботок, Чарниш і Савич лаштувалися їхати в Пітер, а вся інша генеральна старшина готувалася до походу в татарські степи. Такий прийшов указ від царя. Полуботка забирали з України, аби не заважав заводити московські порядки на Україні, військо виводили в степи, аби козаки не збунтувалися. Старшим над військом назначався князь Дмитро Голіцин.
Востаннє вірні гетьманові старшини зібралися в нього дванадцятого червня. Полуботок зробив настанови й повідав усім, в яку сторону хилиться чорна віха. Хилиться вона на кріпацтво всім посполитим, на нові страшні побори, на втрату всіх вольностей, на те, аби посварити старшину з поспільством. Цар удає себе його захисником, насправді ж чорна хмара нависла над всім українським людом. Тільки нерозумні голови можуть нині затівати сварки, маєтну тяганину, позови. Пильнуйте, сказав, аби ніде не було ніяких зловживань, пильнуйте закону та звичаїв наших. З північної столиці їдуть нові й нові ревізори та комісари, збирачі податків з відставнихундерів, не пускайте їх у полки та сотні без наших осавулів, і значкових та бунчукових.
Ще раз наказав Жураковському та Лизогубу, щоби були зібрані підписи під чолобитними від усього війська. І якщо доведеться вийти в похід військовий, то всі справи чинити розважливо, порадившись з канцелярією, завжди бути тверезими й жодним непотребством не займатися. Він уже про щось здогадувався, про що ми всі й гадки не мали.
Розійшлися всі, лишився з найвірнішими — Жураковським, Савичем, Ханенком та Биковським. Савич — відданий своєму шуряку душею і не меншою мірою Україні, тільки трохи полохливий, розуму ж в'юнкого, спритного (всі дивувалися, як у такому важкому тілі вживається такий швидкий і гострий розум) — незабаром вийшов до окремої світлиці і саморуч писав якісь листи.
Частина п'ята
Смерть і безсмертя
В середині Петрового посту, тринадцятого червня, ми виїхали з Глухова. Дехто намагався відговорити гетьмана, аби не вирушав у дорогу сього непевного дня, одначе Полуботок на те не зважив, у прикмети не вірив. З гетьманом їхали Савич, Чарниш з синами Іваном та Петром, Чернігівського полку писар Іван Янушкевич, гадяцький полковий суддя Григорій Грабянка, наказний полковник переяславський Іван Данилович, наказний стародубський Петро Корецький, військовий товариш Косович, бунчуковий товариш Володковський, канцеляристи Ханенко, Романович, Биковський, я, піп Василь Петров та ще кілька чоловік, а також по кілька челядників гетьмана, Чарниша, Савича — всього шістдесят сім чоловік. Та охорона.
Їхали без особливих пригод, тільки, коли переправлялися через Десну, надто перевантажили пором, і він почав тонути, четверо коней зірвалося, один втонув, троє випливло, адже стояли біля возів випряжені, пором, який уже допливав до берега, підхопили руками дядьки та допомогли причалити. Якось ночували в лісі, і вночі ліс сповнився пересвистом, ми всі не спали, тримали напоготові зброю, але на нас не напали.
Біля Орла вдарилися навпрошки й заблудили, проблукали в пущах цілий день та ніч, і аж наступного ранку побачили чоловіка, який притьма від нас утікав, його впіймали, то був бортник, котрий зоддалік прийняв нас за розбійників, він і вивів обоз на битий шлях.
Два тижні перепочивали в Москві, а далі рушили на Пітер і приїхали туди третього серпня.
Санктпітербурх виріс і погарнішав. Побільшало будинків кам'яних, кількаповерхових — дерев'яні швидко псувалися, цар наказав мурувати нові тільки з каменю, настала заборона по всій Росії на будівництво з каменю, хто не хотів зводити в Пітері нових кам'яниць, тому розбирали покрівлю. З'явилося й кілька вулиць, мощених каменем, але по слободах стояли дерев'яні хати й навіть хижі, а біля них — купи гною, який дощами змивало в канали та Неву.
На Васильєвському острові й нині величався над іншими палацами палац Меншикова з садом, він поступався хіба що царському саду, де порскали водою фонтани й сиділи в клітках небачені в наших краях птахи та звірі. Вночі в царському саду горіли олійні ліхтарі на стовпах і подекуди на вулицях також. На Неві — кораблі плавали й прапорцями різнокольоровими один одного вітали й цілі обози корабельні, це вельми цікаво й приємно для ока. Церкви вигравали золотоголовими банями, а вечорами вогні, фейєрверками звані, біля палаців пускано. Одначе побільшало й нестатків. На вулицях люду харпацького повно, та такого, що готові, або вбити тебе, або продати дитину за кусень хліба. Хліб доправляли з Прусії та Данцига, але хіба можна його накупитися на стільки ротів, до того ж карбованець російський схуд у п'ять разів, за один старий давали п'ять нових. Люди їли капусту гнилу та рибу, од якої сморід стояв страшенний. Замучені поборами, службою у війську пішому та морському, люди знаходили собі іншу службу — розбійну. Довколишні ліси були переповнені прибишами, яких ловили і вішали на деревах понад дорогами. І скрізь того бідного мужика тицяли носом: і ореш не так, і вівці пасеш не так, і хату фундуєш не так, і бороду носиш, а треба, щоб був безбородий, і щодень, щогодини: гроші, гроші, гроші — плати в царську скарбницю. Не так чхнув, не так почухався — плати.
Людей натикалося в Пітер сила-силенна, одначе вік їх був короткий. Казали, люду двадцять п'ять тисяч статі чоловічої, а лежало в землиці, по якій ступали живі, вже сто. Менше як за двадцять літ! Расея-а-а! Така вона споконвіків. Людину тут не шанують, не тільки просту, а й панів, і всі разом топлять лихо в горілці. Хто в аглицькій, а хто в своїй, гіркій, з пригарою. І кожна пиятика, навіть у князівських палатах, закінчувалася бійками, князі та бояри хапали один одного за окуплені бороди, стягували з голів перуки й плювали один одному в обличчя. Те не від добра: їхнє життя також не медами кроплене.
Багатьох своїх знайомих та приятелів не знайшли живими наші старшини в столиці. Й деякі недруги завершили вік під сокирою ката або на мотузку, з українських-таки ж конопель зсуканому. Проте невідомо: чи вистачило б мотузків, якби вішали всіх винуватих хоча б у хабарництві. Цар наказав написати іменний указ: якщо хтось украде стільки, що на ті гроші можна купити мотузок, — має бути повішений. На що генерал-црокурор осмілився зауважити: «Царю, невже ви хочете залишитись один, без підлеглих?» Цар розреготався.
У Пітері не помирилося двоє найбільших хабарників: підканцлер Шафіров та обер-прокурор Скорняков-Писарєв, кожному здавалося, що його недруг гребе більше. Скорняков-Писарєв не переставав нашіптувати цареві, аби не допускав до булави Полуботка, мовляв, він чоловік не зовсім совісний, а сам крав казенні гроші, аж поки не був викритий тим таки Шафіровим. В дні нашого приїзду Скорняков-Писарєв крокував журавлиною ходою на плацу — був розжалуваний у солдати, а Шафіров, полежавши на пласі, в яку катова сокира ввігналася біля самісінької його голови, поїхав у холодне сибірське заслання. Під судом помер Курбатов, князь Гагарін і обер-фіскал Нестеров скінчили свої життя — один на шибениці, другий на пласі. Особливо жахливою була смерть князя Гагаріна. Його повісили перед вікнами Юстиць-колегії, і передсмертні муки князя з волі царя спостерігали всі його родичі. Довкола шибениці стояв частокіл із паль з понастромлюваними на них головами, поміж них на особливому ешафоті мріла голова брата цариці-удови. Відтак тіло Гагаріна забрали від того добірного товариства, перевезли в Російську слободу й, лишивши в споднях, почепили на простій шибениці, серед повішеного «подлого» люду, потому перечіплювали з одної на іншу ще на три шибениці, а вже аж тоді одвезли в Сибір догнивати на шибениці, витесаній із доброї сибірської сосни. Сливе, він один у всій державі не брав хабарів, цар наполягав, аби князь зізнався в хабарництві, а він — рішуче заперечував. За те й поплатився так жорстоко.