– І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.
– Так, – кивнув Сталін. – Це пам'ятаю. А що далі було?
– А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.
– А він що?
– А він, чи не здогадався, чи здєлав вид – не знаю. Всі вони – ці дєятєлі іскуства такі. Один Джамбул Джабаєв не такий. Да ше Корнійчук.
– Значить не здогадався, – похитав головою вождь.
– Потім ти почав розказувать про всі свої подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо він догадається.
– А він і тут не догадався? – аж позеленів вождь.
– Нє-а… і тоді якраз случився припадок.
– Зним?
– Ні, не з ним, а…
– З тобою?
– Да я шо – припадошний, чи шо?
– А з ким?
– Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною і вопше употреблять некультурні слова. В тому числі і нащот його матері. Шо ти її, мовляв, у свойо врем'я ето самоє…
Тут Берія поляскав долонею по кулаці.
– Шо за єрунда? – стенув плечима Сталін. – Да ніколи я з його мамашою нічого такого…
– Але він так поняв, шо ти маєш в виду не його мамашу, а Україну вопше. Тоїсть ти Україну, – ляск-ляск долонею по кулаці, – ето самоє.
Сталін перестав міряти залу й спинився.
– А-а, Україну? Да, було дєло. Вздрючив я її, как надо. А він шо – образився?
– Він назвав тебе катом. І тоді ти мене ударив.
– А-а, да-да-да… З цього місця я уже все пам'ятаю. Так воно й було.
Раптом до зали ввалилося четверо членів Політбюро. Всі в кальсонах з квіточками і зі штанами в руках.
– Що це таке?! – аж кипів Каганович. – Нас уже обшукують до голого тіла! Пороздягали, як контрабандистів на кордоні1
– Це все штучки Лаврентія! – сопів Ворошилов.
– А по-моєму правильно, – сказав Молотов. – Треба бути бдітєльним. Потому шо враг не дрємлєт і Росія в опасності. Міжнародний імперіалізм тільки й чекає, щоб угробити нашого дорогого вождя.
– Не угробити, а умавзолеїти, – заперечила Мать Революція, – бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеї.
– А ви знаєте, Маман, – задумливо промовив Каганович, – як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам'ятник.
– А шо? – примружила око Мать. – В цьому шось є. Інтересна мисль.
ги-ги-и
– Він буде стояти і показувати рукою туди, – продовжував Каганович. – Або туди!
– Лазар, а ти знаєш, куди ти оце рукою показував? – спитав з єхидною посмішкою Берія.
– А куди?
– А на Сибіряку!
Всі розсміялися. Один лише Сталін дивився з похмурим виглядом і, коли влігся сміх, захрипів:
– Нікуди я не буду показувати. Нема чого мені робити – стояти й показувати! Ти сам попробуй постій хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося – як заскавулиш.
– Да, – кивнув Каганович, – но ви вже тоді будете… м-м… в смислі покійник.
– Ану прекратіть іздіватися над покойником! – затупав ногами Берія, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. – Я хотів сказать – над вождем народів! Сталін живєє всіх живих! Поняли? Ану повторіть!
– Сталін живєє всіх живих! – заревло хором Політбюро, навіть Мама підтримала. – Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих!
Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталіна, розмахуючи руками, в яких метлялися галіфе. Мама теж тупала ногами і лупила кулаком по столу. Несподівано для себе, отупілий від галасу, вождь так само затупцяв на місці, а за хвилю вистромив руку і завмер, показуючи кудись в неозору далечінь, або в прекрасне майбутнє.
Помітивши цю ленінську позу Політбюро поволі стихло і розступилося, імітуючи душевний трепет.
– Геніально! – заплескала в долоні Мама, чим і розрядила обстановку. – В одному я впевнена, якщо коли-небудь цей експеримент з соціалізмом полетить кібені матері, мої діти не залишаться без шматка хліба. Адже вони такі талановиті циркачі!
– Чому ви це назвали експериментом? – спитав Сталін. – Шо за шуточки?
– Йося, а знаєш, що мені одного разу сказав академік Павлов? А він так сказав… Якби Ленін був мудрою людиною, він би свій експеримент перевірив спочатку на собачках. А вже потім, якщо собачки виживуть, спробувати на людях.
– Шо? Так і сказав? – аж затрясся від сміху Сталін, і всі решта за ним заіржали, заґелґотіли, закувікали…
– Так! Ну всьо! Ну всьо! – заспокоював їх Берія, душачись від сміху. – Канчай балаган! У нас Політбюро! Прошу сідати. Зібрали ми вас… Я кому сказав сідати?!.. Зібрали ми вас, таваріщі, щоб сповістити пренєпріятнєйшоє ізвєстіє. А іменно…
– К нам іде ревізор, – зхохмив Каганович.
– Шо, знову цей Ріббентроп? – сполошився Малєнков.
– Мовчать! – гаркнув Берія. – Ситуація у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловіка? Хто його знає? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Україну послали?
– Готувать плацдарм для Гітлера, – відрапортував Каганович.
– Вот іменно.
– За ці двадцять років заморено голодом 7 мільйонів. Вивезено на Сибір 10 мільйонів. Розстріляно на мєстах 4 мільйони. Самих тільки писателів, художників, композиторів, наукових діячів зничтожено на Україні 5 тисяч.
– Молодець. Значить, ти усіх врагов довжен знать в ліцо. От етого пізнаєш?
– Кажись пізнаю… це якийсь чи то художник, чи то писатель…
– Гірше, Лазар, – зі смутком проказав Берія. – Він, падла, і художник, і писатель, і недобитий петлюрівець. Викликали ми його в Кремль просто з тюрми, щоб замовити геніальну картину про щасливе сімейство. А він знаєш, що заявив?
– Що він не продається, нічого не буде малювати і тепер проблема, чи його розстріляти, чи посадити, – проторохтів Лазар.
– Єрунда, – відмахнувся Берія. – Він заявив набагато серйозніше. Сказав, що ми всі тільки плід його фантазії.
– Що ми існуємо тільки в його уяві, – з тривогою в голосі промовив Сталін. – І коли зникне він, то зникнемо й ми.
– Ужас! – скрикнув Малєнков.
– А по-моєму херня, – буркнув Ворошилов. – Якби оце в мене шаблі не забрали при обшуку, я б січас показав, як з такими провокаторами балакати.
– Може, він бере нас лише на мушку, – міркував Каганович, – щоб самому врятуватися. Він же ж знає: від того, чи він намалює картину, чи ні – нічого не зміниться.
– От у тому й діло! – помахав пальцем Берія. – Або бреше, або правду каже. Якщо не дай Боже правду, мусимо його берегти, як зіницю ока.
– Товариші! – озвався Молотов. – А, може, нам оце все тільки сниться? Га?
– І справді! – зрадів Малєнков. – Ану давай ущипнемо себе!
І тут усеньке Політбюро почало себе щипати з таким завзяттям, аж сльози на очах проступали. Декому цього видалося замало і вони билися головами в стінку, стрибали зі столів, а Ворошилов навіть схопив гіпсовий бюстик Ілліча і розтраскав його собі на голові, та так, що й з крісла беркицьнув. Малєнков прокусив собі руку, показував усім і верещав, як недорізаний:
– Дивіться! Кров! Кров! Це не сон! Це правда!
Мать Революція набрала повний рот води і пирснула на Ворошилова. Кавалерист очуняв, потрусив головою і сказав:
– А я все одно не вірю!
Після чого гаратнув себе по голові масивним прес-пап'є з головою Маркса. Після такого удару він уже на холодну воду не реагував.
Весь цей час лише Берія і Сталін сиділи похмурі й спостерігали за божевіллям Політбюро.
Молотов узяв зі столу ручку з великим сталевим пером, уважно її оглянув і з силою загнав собі у задницю.
– А-а-а! – заверещав він. – Це не сон!
Терпець у Берії увірвався і він, висмикнувши з-за халяви канчука, кілька разів стрілив ним у повітрі. Задрижали шиби, а Політбюро завмерло з переляканими писками. Навіть Ворошилов розплющив одне око.