Коли я засинав у палких обіймах свинячої шкури, снився мені зимовий ліс і вепряча зграя, що блукає в снігах, шукаючи поживу. Я був одним з них, їхнім ватагом і паном. Ми брели натомлені й голодні, а нашими слідами йшов Квітчин батько, і, коли хтось із нас відбивався од гурту, втрачаючи пильність, куля здоганяла його і прошивала на місці. Таке ото життя – в постійній втечі, в переховуванні, в страху може довести до розпуки, коли багнеться покінчити життя самогубством, але як це здійснити, будучи диким кабаном? Хіба попрохати товариша, аби розпоров тобі живота іклами, або самому кинутися на мисливця простовіч під його кулі і прискорити завершення мук… Мабуть, дехто з них так ото й чинив. Уночі я дуже ясно відчував смерть когось із диків – шкура здригалася від далекого, тут і не чутного пострілу, а потім тихо скиглила, тремтячи, мов у пропасниці, і я здогадувався, що смерть спостигла ще одного вепра. Ким він був, за що змагався, про що мріяв, – усе це притрушено густою тирсою снігу.
Для шкури я став мало що не рідною істотою, вона тулилася до мене, сумно нарікаючи на гірку долю своєї родини, котра приречена отако ні за що, ні про що гинути в холодних снігах. Шкура звірялася мені у своїх жалях, шукаючи спочуття й любові, а за ту дрібку тепла, що я вділяв їй, кохала мене і пестила, мов дика куртизанка. Я міг лежати собі, мов колода, нічого не чинячи, не ворушачи ані пальцем, а шкура робила усе сама, аж схлипуючи від насолоди. Ніколи ще тіло моє не віддавалося з таким блаженством, з таким захмелінням, коли, заплющивши очі, потопаєш в медах розкоші.
Нічні злягання зі шкурою стали для мене настільки бажаними, Що коли траплялася нагода кохатися з Квіткою, я уникав цього, прикидаючись то хворим, то без настрою, аж поки Квітці не увірвався терпець і вона не повалила мене на ліжко.
Перед тим вона перевернула шкуру щетиною вниз і я враз відчув, як шкура під нами ожила й незадоволено зарохкала. Я знав, що це їй не сподобається і вона мені зради не вибачить, але вже було пізно: я лежав на голій Квітці і піддавався її пестощам з якимсь дивним для мене отупінням. Квітка дихала часто й знервовано, захлинаючись повітрям і поцілунками. Зойкіт її вистрілював у причаєну сутінь покою і спалахував, наче блискавка під стелею. Шкура тривожно сопіла і ворушилася попід нами, щетина пружинила, вигойдуючи обидва тіла, мов легенькі човники, і я зі страхом чекав на те, що мало статися. Сопіння і Рохкання робилося усе гучнішим, та Квітка на те не звертала уваги, Думаючи, либонь, ще це я рохкаю і сопу, хоча насправді я заціпеніло мовчав.
Зненацька я побачив, як шкура почала згортатися, її краг піднялися і вигнулися всередину. Я ледве встиг вискочити з Квітчиних обіймів, коли її спеленало, мов немовля, й дівчина щезла у шкурі. Пролунав її розпачливий зойк, що благав порятунку, плач її усе слабшав і слабшав, доки не заглух і не потонув у темних нетрях шкури, котра закутувала, деформуючи її тіло, вигинаючи кості, припасовуючи кожну частину чудового юного тіла до своїх огидних кшталтів.
Я перелякано накинув на себе вбрання і позадкував до вікна. На ліжку догори ногами лежала дика свиня й мирно хрюкала, мовби вертаючись до тями після глибокого наркозу. її широка і тлуста задниця виставляла усі свої свинські приваби, і я з жахом прикипів очима до темної шпарини, котра ще зовсім недавно належала Квітці і була така розпашіла й жагуча, мов м'якуш свіжоспеченої паляниці.
Дика свиня важко перевернулася на бік і скотилася з ліжка на підлогу. Сполохані вугрі вдарили хвостами і пішли у глибінь. Молі злітали й опадали, наче пелюстки вишні. Свиня повільно й непевно звелася на ноги, і велике її тіло, похитуючись, мов захмеліле, втягло ніздрями гострий запах шкур, котрі належали її чисельній родині. Дивно, що жодної уваги не звернула при цьому на мене, погляд її був геть отупілий.
За вікном сутеніло, а крізь щілини проникала знадвору волога – це починав танути березневий сніг, опадали сріберні ікла бурульок. То був знак, що ось-ось міг повернутися з ловів Квітчин батько. Якщо він застане в хаті свиню, то неодмінно її заб'є, а я ж не зможу нічого витлумачити…
Я прочинив двері надвір, ухопив мітлу й заходився виганяти свиню з хати. А вона така очамріла від несподіваного перевтілення, така слабосильна і нерішуча, мов дитина, вона ж нічого не тямить…
Я змушений був руками впертися в її зад і таким ото робом виштовхувати на двір. Свиня неохоче переступала з ноги на ногу, а проте сунула до дверей. На ґанку я вже спересердя дав їй копняка під хвіст, бо дурепа не розуміла, що чекає на неї смерть, а вона була така слаба, що беркицьнула з ґанку й покотилася сходами в самий сніг. Полежавши кілька хвилин, врешті таки звелася і пошкутильгала простовіч, низько нагнувши голову.
Та саме у цей час над'їхало авто вщерть заладоване шкурами і головами кабанів. З авта вийшов Квітчин батько й остовпів од подиву, побачивши, як бреде вздовж паркана дика свиня.
Я хотів гукнути:
– Не стріляйте!
Мені хочеться щось пояснити, але разом з перетягом густий рій молі вилітає з хати на ґанок і забиває мені вуста. Рука моя вказує на свиню і я волаю безгучно:
– Це не свиня не свиня не свиня це Квітка Квітка Квітка, а не свиня не свиня!
Але цівка рушниці уже спрямована в неї, клацає цингель, а вистрілює тиша. Пострілу не було. Він ще кілька разів клацає, але намарне. Тоді добуває гострого багнета і кидається навздогін, свого він не випустить, здобич мусить бути впольована. Чим далі сніги глибшають і глибшають, свиня потопає в снігах і буксує, розпачливо рохкаючи. Либонь відчуває свій рішенець і страх переймає її. А мисливець уже поруч, усім тілом падає на свиню і застромлює ножаку під горло. Кров хлюпає з рани, свиня розвертається і в останньому пориві хапає мисливця за ліве зап'ястя. Біль прошиває обох, і їхній крик зливається в один, крик, який прошиває сіре надвечір'я, нагадує далекий крик паротяга.
Я судомно закушую зубами губи. Солоний смак крові і сліз наповнює вуста. Я бачу, як знову зблискує багнет і входить під ліву передню ногу. Свиня звалюється в сніг і здригається в корчах.
Він покликав мене на допомогу, силкуючись вивільнити руку зі свинячої пащеки і я, взявши багнета, застромив його свині межи зуби. Це було нелегко – розімкнути її міцні щелепи. Рука його кривавила і, коли він висмикнув її, то обвисла, мов відрубана галузка, вздовж тіла.
Я глянув на свиню й побачив, як в очах її спалахнуло
здивування і вмерло.
Квітчин батько, тамуючи біль, ухопив правицею свинячу ногу, кивнув мені, аби я схопився за другу, і ми удвійко поволочили тушу до хати.
Дві криваві доріжки значили сніг – одна соталася зі свинячого серця, а друга з руки мисливця. Барва їхня не відрізнялася нічим. Та мисливець цього не помічав.
Я знаю – нема мені виправдання. Єдине, що я встиг зробити, поки батько подався бинтувати руку, поховати Квітчини манелі, Що вона їх поскидала з себе перед тим, як пірнути зі мною в ліжко.
Коли прийшла з роботи її матінка, то дуже тішилася, що нарешті матиме м'ясо. Тут таки в хаті ми заходилися білувати свиню. Я помагав розробляти тушу, краяти м'ясо, відділяючи від кісток і затято мовчав. А мати її тріскотіла, як кавовий млинок:
– Боже, яке ніжне м'яско! А які тендітні кісточки! Росолик буде фантастичний! А ратички? Ратички! Та це щось неймовірно витончене! У мене таке вражіння, що ми краємо не свиню, а принцесу!
– Ба й справді, – погодився татко. – ніколи ще мені не доводилося бачити такого ніжного м'ясива. Надто воно рожеве. А на смак, – тут він відкусив кавалок сирого м'яса, хвильку зосереджено пожував і докінчив: – На смак воно солодке як… як…