Я отерп і стривожено зиркнув на нього: невже здогадується? – …як диня… – врешті проплямкав і ковтнув, облизуючись.
– Воно й пахне чимось таким, – проказала пані Кундельова, втягуючи носом паруюче м'ясо.
– І то ж треба – в саме місто забрела, – сказав пан Кундель, шпурляючи Квітчині тельбухи у відро.
Я мовчки брав переповнене відро й плуганився у кінець вулиці, де в скверику сковичали бездомні пси. Я дивився, як вони кидаюся на ці чудесні ласощі й шматують з несамовитим гарчанням і скавулінням, як рвуть на частини свинячу голову, добираючись до мозку, й мене охоплював такий розпач, що на хвилю здавалося, наче б і я перетворився на здичавілого пса, вихудлого і голодного, пса, що ладен пожерти геть усе, не задумуючись.
Квітку покраяли, перепустили через машинку, порозпихали у слоїки, присмачили сіллю, чорним перцем, паприкою, часником, кардамоном і лавровим листом, розлили драглями, завудили в ковбасах, шинках, затовкли в сальцесони, налили кров'ю кишки… І я усе це їв. смакував, плямкаючи від насолоди…
Деколи мати її спохоплювалася і, мов крізь сон запитувала:
– А де ж то наша Квіточка?
– Еге ж, де вона? – мрукав під ніс її батько, не відриваючи погляду від телевізора.
Та ось же вона! – хотілося мені закричати. – В наших животах! В слоїках! В заморознику! В льосі! В каналізації! Перетравлені рештки Квітки гойдають уже мирні хвилі Полтви…
Мій погляд падав на шкуру дикої свині поверх канапи. Вночі я залізав під неї і шкура кохала мене й пестила доводячи до знемоги, з якимсь особливим завзяттям, немовби прагла змусити мене кохати лише її, її одну і більше нікого. Шкура муркотіла на
вухо мені ласкаві слова і молила:
– Не покидай мене… не покидай…
– Не покину… – видихав я гаряче повітря й провалювався в густу безпросвітну дрімоту.
Шкура кохала мене.
І чого ж бо мені ще треба від цього засраного життя.
1983
Вугляр
Дівчинка була донькою вугляра і пахла вуглем. Вона любила сидіти на підвіконні і показувала мені язика. В садку ми гралися в тата і маму, а коли знуджувалися, вона сідала на траву і розкидала ніжки, а що майточок не носила, то мені все було гарно видно.
Я лягав на траву, клав підборіддя на руки і вдивлявся, вдивлявся в усмішку монилізи. Вона вабила не тільки мене. Мурашки охоче кидалися до неї, волочачи свої подушечки. Кращого інкубатора для їхніх яєць годі знайти, вони це розуміють, а тому виставляють сторожу на вході, котра поба*чивши наближення мого пальця, вищирює ікла.
– Ану геть! – кричу я і чавлю їх, чавлю, чавлю, а вони героїчно гинуть, наче триста спартанців, боронячи Фермопільську ущелину, триста, як скло, боронячи свої подушечки. Всюди лежать їхні мертві тіла, корчаться в муках поранені, але мені байдуже, терпіти не можу завойовників.
Мій палець проникає всередину і намацує зимні скелі, гострі шпилі, глибокі печери, гнізда пінгвінів, слизькі тюленячі тушки, снігові замети. Палець коцюбне і тікає назад.
Донька вугляра сміється, снігова завія б'є мені в очі, а за мить вона починає здригатися, вулкан вибухає в її животі і гаряча лава заливає ноги, ноги розчиняються, лава заливає доньку вугляра, вона зникає, я ледве встигаю сахнутися, і в цей момент з'являється розлючений вугляр і кричить:
– Що ти зробив з моєю донькою?
Я скручуюсь бубликом, намагаючись сховатися від його копняків, бо він цілиться у конкретне місце, хоча воно й не винне, а мій палець залишається неушкодженим. А він танцює, танцює довкола мене і скипає від злості.
– Там були пінгвіни й тюлені, – кажу я і непритомнію.
1985
Крила рожевих карликів
Того дня, коли прилітають крилаті карлики, я вже з самого ранку нервую і почуваю себе так паршиво, наче б скоїв щось неймовірно злочинне, хоча насправді я такий легкодух, що не здатний на жодний рішучий вчинок. Інший на моєму місці давно б повбивав отих карликів, а то переловив би їх у сачок і, всипавши до слоїка та гарненько його зачинивши, поставив на вікні й милувався б цими зухвалими сотворіннями, як вони мліють від спеки, як копошаться там, підстрибують, б'ються об скло, лізуть одні на одних і хапають роззявленими ротами гаряче повітря, аж поки одне по одному не опадуть на саме дно й не виздихають до решти.
Що й казати, не зла б то була забава, але де мені взяти для цього сили і люті? Адже без великої люті такого не встругнеш. Тим часом я відчуваю до них лише огиду, як до слизняків. Хоча по-правді, ці карлики зовсім не потворні й не гидкі, їх при бажанні можна навіть сплутати з янголятами. Всі вони голенькі, з кругленькими рожевенькими тільцями і білими крильцями. Золотистий пушок вкриває їхні голівки.
Я ніколи не торкався їх рукою, але чомусь переконаний, що вони слизькі і мокрі, а коли стиснути, то тільки чвакнуть, мов перезрілий помідор і розтечуться по пальцях. Спостерігаючи за тим, як вони забавляються, борюкаються, танцюють і співають, мені інколи багнеться стати одним з них – маленьким чепурненьким карличком. І дарма, що хтось може тебе розчавити, або закоркувати У пляшці, адже як на те пішло, я й без того вже розчавлений і закоркований, і куди лише не поткнусь – усюди тепле скло і скло, і більше нічого…
В очікуванні, поки відростуть крильця, минають мої дні. Щодня я приміряюсь до одвірка і з утіхою помічаю, як поволі малію. А може, то тільки злуда?
1988
Проводир
Кипіла вода в підніжжі скель. У вухах гуділо і хотілося впасти де-небудь, хоч би й на цьому гострому камінні, впасти і тихо, спокійно вмирати, упівока стежачи за каламутними зорями.
Йшлисьмо вже так давно – день і ніч, день і ніч – що й згадати важко, коли почався цей похід.
Я йшов попереду і час від часу падаючи, кричав: «Увага! Камінь!» або «Увага! Урвище!»
Бо була темна ніч, безпросвітня ніч. Бита стежка тяглася вздовж скель і не було на ній каміння, та й урвище було значно далі. Але ж я мусив якось виправдати те, що йду попереду, і кричав:
– Увага! Пильнуй!
І падав для більшої правдоподібності.
Тоді усі ті, хто йшов за мною, високо піднімали ноги, мов бузьки і перепитували:
– Де? Де камінь? Де урвище?
– Отам, отам! – казав я в пустоту, навіть рукою не змахнувши, і вів їх далі.
П'янливе це відчуття – вести когось за собою.
1991
Переслідування
Біля озерця я зупинився, втупивши погляд у рожевих рибок, що сновигали в гіллі верби, а деякі навіть скубали за хвіст сороку. Раптом чиїсь сильні руки зімкнулися в мене на шиї і стисли горло, подих мені забило, і я захрипів, спазматично вчепившись пальцями в невидимі руки. Сорока заскрекотіла й спурхнула. Я напружився й блискавично смикнувся додолу усім тілом так, що незнайомець не зумів мене втримати, і голова моя вислизнула з його рук, аж запекли вуха. І в мить, коли я повернувся, щоб побачити, хто це, сон спурхнув, як і та сорока.
Я прокинувся з відчуттям болю на горлі, на очах бриніли сльози.
– Хтось чигає на тебе, – пояснила дружина.
І я заспокоївся, бо не вірив, що хтось на мене чигає, хоча…
Наступної ночі снився парк, я гуляв собі між дерев і, схоже, чекав на когось. В один з моментів мій погляд шарпнувся убік і виловив темну постать за кущами ясмину. Інстинктивно я звернув зі стежки і поквапився в інший бік, весь час зиркаючи на те місце. Ось постать кинулася мені навздогін. Я теж побіг, але, мабуть, не надто швидко, бо невідомий мене наздоганяв, я біг уже зо всіх сил, але ноги, налиті каменем, не слухали. Я вже чув його уривчасте дихання за спиною і закричав. Ось-ось його руки мали зімкнутися на горлі.
У цю мить я прокинувся. І знову були сльози на очах і піт на чолі.
Щоночі над ранок снилося мені одне й теж, і щоразу прокидався я, цокочучи зубами, в холодному поту. Шия боліла так, що мені уже важко було повертати голову. Це не могло продовжуватися до безконечности. Хоч я й не надто добре розгледів обличчя мого вбивці, однак я б одразу впізнав його, кожен рух був мені знайомий, як свій.