Тихий шепіт її прокочувався по хаті і танув у найглухіших закутках. Чим я мав оборонитися?
Я зачинився у шафі, запорпався у вбрання просмерджене нафталіном і почав уявляти тебе. Але ти чомусь не здатна була витіснити тіла топельниці.
Її шепіт ласкавий і тут мене розшукав, обволік мене й заколисав.
Коли я прокинуся, задихнувшись на смерть від нафталіну, то попрошуся до топельців, щоб зустрітися з нею. Часом запливати у рідне місто. Цілувати шиби вечірні і тихо муркотіти комусь колискову.
1986
Мертва липа
Коли я розплющив очі, то побачив чотири голі жінки, що хижо клацали зубами. Вони обступили ліжко з чотирьох сторін і ласо придивлялися, наче б вибирали смачніший шматок.
На стелі ясно горіли зорі, і блимав світлом якийсь заблуканий літак.
Вітер зняв ціле вітрило піску і проніс його над головою.
З темних таємних глибин підлоги випірнали холодні риби і блискали люто очима. Я чув, як ворушаться їхні плавники.
Хтось тесав камінь і тяжко стогнав.
Впав обірваний ланцюг.
– Почнемо, – сказали чотири жінки і пов'язали собі на шиї серветки.
В руках їхніх з'явилися виделки і ножі.
– А посолити? – сказала одна і посипала мене сіллю.
– А поперчити? – спитала друга і посипала мене перцем.
– А сметани? – згадала третя і полила мене сметаною.
– А кропу? – схопилася четверта і посипала мене кропом.
Водночас чотири виделки увіткнулися в мене, чотири ножі почали тяти мою живу плоть.
Вони старанно розжовували моє м'ясо. Ось одна задерла голову і виплюнула кістку. Підбитий літак закрутився і штопором полетів додолу, з виляском вдарився об підлогу і пішов на дно. Сполохані риби забили хвостами, але хутко заспокоїлися.
Той, хто тесав камінь, завмер і сторожко прислухався.
Ланцюг відповз на безпечну відстань.
Десь далеко-далеко дзижчала бджола понад мертвою липою.
1986
В пуделку
Сірник упав мені на ногу. Нога хруснула. Я втратив свідомість. Коли очуняв, то побачив, що лежу на горі трупів і серед трупів. Я теж був трупом, бо не міг ворухнути жодною частиною тіла. Можливо тому, що був їх позбавлений.
Наче сірник серед сірників.
1986
Малюки
Їхні маленькі пампулясті личка несподівано вигулькнули на закруті сходової клітки. Я зупинився. Вони стояли внизу і мовчки дивились на мене. Двоє малих дітей у плетених шапочках.
В їхніх очах була тільки ненависть.
Не знати навіщо я озирнувся. Але більше ніхто не спускався по сходах, і весь будинок, наче вимер. Стояла сира важка тиша.
А вони не зводили з мене очей.
– Чого витріщилися?! – гаркнув я і ступив на нижчу сходинку.
Та малюки й оком не зморгнули.
Тепер мені ставало страшно. Я був упевнений, що вони проти мене щось затіяли.
Вони стояли під вікном. Шиби тут давно хтось повибивав і тепер звідти просочувалася холодна й сіра днина.
– Якщо ви не вступитесь, я вас повбиваю!
Ні, вони не вступляться – про це говорили їхні очі.
Тоді я, палаючи люттю, збіг униз і по черзі викинув їх через вікно восьмого поверху. Руки в мене тряслись. Там за вікном хтось розпачливо заверещав. Завищали гальма. Це все.
Я, намагаючись зобразити на обличчі суцільний спокій, продовжив своє сходження. Верхотяг не працював. Коли я зійшов уже на третій поверх, то знову побачив їх.
Пара малюків, тримаючись за руки, чекала на мене.
Доки я можу викидати їх із вікна?
Я заплющив очі… Все це зі мною повторюється уже, мабуть, з місяць… що я викину їх на вулицю, то вони знову вертаються. Який жах.
Я розвертаюся і біжу назад, вбігаю, трясучись, до квартири і замикаю двері на ключ.
В цей мент дзеленчить телефон.
Коли я підношу слухавку до вуха, то знаю, що там почую: дитячий сміх.
Але ж я цих дітей не знаю! Чому вони вибрали саме мене?
Ось я чую, як вони шкребуться в двері, як запихають якісь шпички в щілину і чую цей ненависний сміх.
Тоді я відчиняю вікно і впускаю до кімнати галас вулиці.
Шемрання й сміх за дверима стихають. Малюки завмерли. Я знаю чому: чекають, що зараз я вистрибну з вікна.
Під вікном на трамвайній зупинці гурма народу. Коли я вистрибну, то впаду їм на голови і покалічу. Правда, я можу кричати. Летіти й кричати, мов птах.
Щойно я зачиняю вікно, як малюки знову невдоволено шарудять за дверима.
Тоді я впускаю їх досередини.
Вони заходять – такі чемні, тримаючись за ручки – і прямують відразу до вікна, впевнені, що я їх зараз відкину.
Я таки відчиняю вікно і висаджую їх на підвіконня.
Після цього приношу трилітровий слоїк гасу і дбайливо їх поливаю.
Вони ані мрукнуть.
Нічого не тямлять і тоді, коли я підпалюю їх і скидаю шваброю з підвіконня.
Обидва палаючі смолоскипи, дриґаючи ногами й руками, падають на трамвайну зупинку. Саме одійшов трамвай і юрба розсоталася. Нікого не було травмовано.
Як вони там горіли мене вже не цікавило.
Я зачинив вікно і заходився мити підвіконня, щоб затерти сліди від гасу. Фарба здулася й облущилась. Довелося ще й перефарбовувати вікна. Але це виявилося куди приємнішим заняттям, аніж знищувати малюків. І, коли задзвонив телефон і я приклав слухавку до вуха, то не почув уже сміху, а тільки плач. Він був нешкідливій. Бо лунав з тамтого світу.
1984
Оповіді мороку
Брами часу
Мені в житті ніколи не велося. Усе було проти мене. Все йшло шкереберть. Коли шпурляв камінь в горобця – потрапляв в око однокласникові. Коли копав м'яча – обов'язково в шибу. Коли вистрибував із трамваю – збивав із ніг бабусю. Коли зачиняв двері – за спиною лунав пронизливий крик.
Навіть коли я покохав дівчину, то відчув, що занадто вона до мене прив'язалася, спутала мене своїми почуттями, вихлюпуючи густий мед любові і спраги. Я запросив її на озеро. Ми взяли човна. Я веслував і розповідав якусь цікаву історію, а потім показав їй розквітлі лілії. Запах її лоскотав ніздрі. Вона хотіла вирвати квітку, я гойднув човна і вона випала з нього. Так смішно було спостерігати за тим, як вона бабрається у воді, хапаючись за латаття, заплутуючись у його пагонах, ловлячи ротом повітря. Я сказав, щоб вона закрила рота. З закритим ротом людина ніколи не втоне. Але вона мене не послухала і пішла на дно. Я допоміг їй веслом. Вода була прозора і видно було, як її тіло повільно опускається на саме дно і влягається, наче до сну.
Після цього мені жахливо хотілося повернутися назад у дитинство.
Але брами часу були надійно замкнені.
Азто, в якому я їхав, збило хлопчика. Авто було крадене. Хлопчик помер.
У в'язниці я знову почав думати, як мені повернути усе назад, почати усе спочатку, виправити…
Осколком скла я перетяв собі вени і брами часу нарешті прочинилися. Я вбіг туди, просвітлений, надіючись на якусь хоча б крихітну ласку для себе, малюсінький усміх… Але й на тім світі не зазнав я спокою.
Тому й пишу цього листа.
1993
Нічна варта
Пізній вечір осени – мокрота і студінь. Щур перебіг двір і зник під курником.
Під цим курником вона поховала свого чоловіка торік.
Забила його сокирою, викопала яму, заволокла за ноги і присипала землею. Чинила все дуже старанно, навіть сокиру кинула до ями, а землю добре втоптала. Кури спали, пес мовчки стежив – він теж не любив господаря; зорі всю ніч не гасли, щоб осяяти шлях для душі небіжчика, але вона чомусь не квапилася у небо…
Забила його після того, як він знову її люто відлупцював, а потім ще й кинувся ґвалтувати. Робив так завше, коли напивався. Спочатку бив, тоді валив на підлогу і дер на ній геть усе. Коли захропів, тихенько викралася з хати, взяла лопату і заходилась копати яму. Копала довго, але вправилася ще затемна.