– Мєждународний террорізм? Єслі вас інтєрєсуєт етот вапрос, то я магу прачітать целую лєкцию!
– На біса нам міжнародний тероризм? – здивувався Креденс. – Йдеться про нашу хатню терористку, яка ще, на щастя, на міжнародну арену не вийшла.
– Тогда я виключаюсь! – буркнув Телевізор і погас.
– Згадайте, як вона розправилася з нашим другом Пилосотом! – ожив Заморозник. – Півтора року ґвалтувала його день у день. З жодним зі своїх коханців так довго не жила. В ті хвилини любові в неї вилазили очі на лоба.
– Так-так, – погодився Креденс. – Пилосот показав себе бравим хлопцем. Він так вібрував, сопів і стогнав, що, здавалося, повитягує з неї усі соки… А чим скінчилося?
Скінчилося усе тим, що Анна-Марія піймала свого коханка на ганебному вчинкові: Пилосот їй зраджував з Пралькою. Анна-Марія була в розпачі. Як? Її, королеву усіх хатніх речей, проміняти на оцю зачухану Пральку?
– Ти! Йолопе! – кричала вона. – На що поласився?! Я в ній майтки перу! А ти в любов граєшся? Оце така твоя вдячність за мою доброту? Півтора року я оцим одороблом навіть пилинки не здмухнула, шанувала його, як рідного… Ну, зачекай мені, волоцюго, я тобі ще покажу!
Звідтоді вона щодня тим Пилосотом прибирала всю хату і, не витрусивши сміття, замикала в шафу. Пралька гірко плакала:
– Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка.
– Ех, пропав козак! – крекнув Креденс. – От чим кохання закінчується. Я все казав: баба до добра не доведе. Хто-хто, а ви про це теж знаєте, – звернувся він до Заморозника.
– Ще б пак – мені не знати!
Анна-Марія довший час приглядалася до нього. Своєю мужньою статурою і широкими плечима викликав у неї повагу. А коли однієї ночі наснилося, що Заморозник обнімає її, вона зрозуміла – це любов. Щодня приносила квіти і ставила на Заморозник. А той задоволено муркотів.
– Чому ви такий холодний? – шепотіла йому на вушко і ніжно гладила клямку.
Анна-Марія кипіла й скипала, а Заморозник взаємністю не відповідав. Це було нестерпно. І вона таки не стрималася. Одного вечора вона стала роздягатися перед ним. Крутила стегнами, трясла грудьми, що звисали, мов пляцки, а далі кинулася його обіймати й пестити, гарячково намацуючи пальцями ерогенні зони. Усі присутні речі непорушно завмерли у тривожному очікуванні: невже він піддасться на її пестощі, на спокусу диявола? Невже не стримається і впаде остання твердиня моральності та цноти у цій хаті? Анна-Марія мліла й заходилася від жаги, а Заморозник хурчав собі без особливого запалу. І коли в якийсь мент їй здалося, що він таки збудився, апарат вимкнувся і затих.
Розбита і змучена поплелася в покій, щоб усю ніч проревіти в подушку, їй хотілося навіть покінчити самогубством. Але так, щоб у цьому винен був Заморозник. Хай уб'є її струмом, хай мучиться потім…
Для речей перемога Заморозника перетворилася на ціле свято. У ту ніч вони влаштували справжній карнавал.
Телевізор показав цнотливий фільм про кохання, створений цнотливими митцями студії імені О. Довженка. Після мерзенної розпусти це сприймалося, як пісня райської птиці.
А потім вони танцювали і співали, перевдягалися й дуріли як могли. Телевізор вдавав із себе Заморозника, а Друшляк показував телепередачу, Унітаз оголосив, що він буде Чорним морем, і створив шум прибою. Бракувало тільки криків чайок. І Кавовий Млинок справився із цим завданням якнайліпше. Було враження, наче всі вони відпочивають десь на Півдні під пальмами. Креденс узяв віника і заспівав італійську серенаду. Таргани повилазили на підвіконня і дружно підспівували. Молі пурхали й кричали:
– Ми альбатроси! Ми альбатроси!
Анна-Марія згребла скалки розбитого дзеркала і висипала в смітник. Роззирнулася зі смутком по кухні – не зосталося більше жодної речі, з якою б вона не кохалася.
Парасоля, мітла – все це було, було… виделки й ложки – було, було… Погляд її упав на великого ножа, що мав добрих півметра. Ніж виблискував і наче весело підморгував, заохочуючи її до палкого кохання. Речі теж прикипіли очима до них обох… Невже вони зійдуться? Невже таке можливе?
Анна-Марія, не володіючи більше собою, схопила ножа обіруч і віддалася йому з усім надміром почуттів, так, як не віддавалася ще нікому. Ніж проникав усе глибше та глибше, кров забила водограєм, і Анна-Марія закричала від задоволення. Усі семеро котів повистрибували на стіл і, вирячивши очі, стежила за двобоєм коханців. Ніж любив гострі відчуття і розтинав усе, що траплялося на його шляху. Кров залила підлогу. Зголоднілі коти обсіли калюжу і стали злизувати.
Заскрипіла шафа, з неї виповз Пилосот. Він виманив із лазнички Пральку, і закохана пара підкотила до господині. На її очах Пралька віддалася Пилосотові. Анна-Марія не могла цього стерпіти. Вона дозволила ножеві ввійти в себе разом із руків'ям, і останнє, що виловив її туманіючий погляд, – це щасливі обійми Пилосота і Пральки.
«Якого ж монстра вони породять!» – подумала вона. І померла.
1984
Роза Кнукельбаум
Роза Кнукельбаум… Колись її знала вся вулиця. Розміри ж нашого містечка однак дозволяють, аби все, що відоме вулиці, небавом ставало відомим усьому Станіславову. Словом, Роза належала до примітних особистостей, про яких розповідалися різні історії і чиї імена частенько вживалися в приказках та жартах.
Роза мешкала у запущеній облупленій хаті, яка сливе й не прозиралася через густі хащі кропиви та різного будяччя. Але непривабливість її родового маєтку не стояла на перешкоді численним відвідувачам, які сунули до Рози, наче до церкви. Увечері після роботи ставало особливо людно. Ті, хто не вміщався в хаті, пиячили в садку, терпляче очікуючи своєї черги. Справа в тому, що Роза була повією, а її апартаменти мали дуже скромний вигляд. В одній кімнаті, досить просторій, тільки й було, що роз'їжджений низький тапчан та стіл під вікном. В сінях трухлявіла доісторична шафа, набита шматтям, яке ласо поїдала міль. За столом пили, їли, різались в карти і, звичайно ж, не відмовляли собі у такій невеличкій утісі, як поспостерігати за молодецьким гарцюванням чергового клієнта. Гості голосно коментували окремі сексуальні па і навіть вітали оплесками того зуха, якому поталанило видобути зі, здавалось, закам'янілої на пестощі лярви хоч малесенький зойк. А коли Роза, заплющившись, вила, наче пес, якому трамвай переїхав лапу, усі гості вставали з-за столу, підносили келишки і, співаючи «Многая літа», пили на честь героя дня. Ті, що в садку, підбігали до вікон і так само галайкали на повну горлянку, аж уся вулиця ураз наставляла вуха і переморгувалася. А декотрі, у кого до цього питання прокидався спеціальний інтерес, підходили до хвіртки і чекали на появу сексуального гіганта. І тільки-но він з'являвся на порозі, як відразу лунали бурхливі оплески і вигуки «Слава!», а пан Суслик квапився піднести кухоль пива мужньому витязю, а пан Варцаба, що відкалатав на Сибірі п'ятнадцять літ і мав відтепер усе в носі, навіть затягував «Ще не вмерла Україна».
А тим часом Роза приймала вже наступного клієнта, і лилося ріками чорнило, а в непровітрюваній хаті стояла важка безнадійна задуха. Узимку вікон не відкривалося, щоб не задубіти, бо газ тут уже давно від'єднали, і Роза палила дровами, а влітку – щоб захиститися від мух, які могли сюди злетітися цілими сотнями, принаджені ароматом зіпрілих тіл, і вивести клієнта з рівноваги, а отже, і з ритму. А Роза любила в цій справі порядок.
Внаслідок малорухливого способу життя її неймовірно рознесло, адже з ліжка вставала тільки до кльозету, та й то не завше, а йно тоді, коли з виварки під ліжком вихлюпувало через край. Такої виварки одна людина двигнути, звісно, не могла, і цей почесний обов'язок лягав на плечі гостей, що викликало у них завше бурю емоцій. Зі сміхом та жартами виносили вони розплюсканого баняка на подвір'я і виливали у старезний перехняблений курінь, аж той глибоко ухкав.