Не чуючи такого знайомого і звичного запаху, Роза занепокоїлася і обережно-преобережно запустила долоню під себе.
Те, що випало їй у жменю, не було ані теплим, ані важким. Воно було легеньким, оксамитним і приємним на дотик.
Коли подивилась, то побачила повну жменю трояндових пелюсток. Ах, так ось звідки цей божественний запах!
Роза відкинула непотрібну газету й, випроставшись, зазирнула в діру на сідалі. Вся дотеперішня її продукція, плід кількарічних зусиль, був тепер увесь прикрашений рожевими і червоними пелюстками.
– О Боже! – зойкнула вона. – Я какаю трояндами!
І тут її осінив здогад:
– Може, я свята?
Ця гадка настільки її ошелешила, що Роза вийшла з виходку в якомусь сомнамбулічному стані, заточуючись і хапаючи роззявленим ротом повітря.
Так вона дійшла до хвіртки і, угледівши на вулиці пана Бомблика, пролопотіла:
– Я – троянда! Я – райська троянда! Пришпиліть мене до камізельки!
Пан Бомблик протер очі і бовкнув:
– Що з вами, пані Розо? Покажіть мені спочатку ту шпильку, якою можна було б вас пришпилити. А так, між нами, то, пані трояндо, не зашкодило б вам свої майталеси вбрати, а то вже геть виваляли.
– Що? Майталеси? Які майталеси?
Роза ошелешено глянула собі на ноги і мало не зомліла – так і є, вона забула вбрати майтки! Тепер цей рожевий фланельовий лантух, в якому б завиграшки помістився центнер бараболі, волочився за нею по землі.
Але Роза оговталася досить хутко і граційним порухом своєї ніжки закопнула майтки в кущі порічок, сказавши:
– Вони вже мені не потрібні.
– Як на мене, – сказав пан Бомблик, – то вони ще не виглядали аж так безнадійно. Моглибисьте ще поносити.
– Але віднині мені вже не треба трусів!
– Пані Роза, певно, дістала свірка? – поцікавився пан Бомблик, ґречно подзьобавши свого лоба вказівним пальцем. – Можна відцуратися майна, хати, навіть батьківщини, але – майток? Навіть ті, як їх… папуаси носять лопухи. Без майток нині хіба янголи ходять.
– А я і є янгол! – хіхікнула Роза, тішачись тупістю сусіда.
– Ви – янгол? – не довірив той. – 3 такою дупою? Перепрашаю, пані Розо, але мусілисьте нині рано впасти на голову. Помацайте лишень, чи нема на тім'ячку ґулі.
– Ах, пане Бомблик, ви ще нічого не знаєте, але коли дізнаєтесь – ах! У мене нема слів. Але ходімо, ходімо, я вам щось покажу.
Сусід насмішливо потупцяв за нею в той самий затишний куточок саду, де стояв старенький вифарбуваний на зелене виходок…
– Прошу зайти і полюбуватися.
– Ще чого! – обурився той. – Я таким добром і в себе полюбуватися можу. Чим ваше файніше від мого?
– А ви таки зазирніть, то переконаєтесь.
Пан Бомблик прочинив обережно двері з такою міною на обличчі, наче б заходив до атомного реактора.
Запах троянд вдарив у ніс, і він зашморгав часто-часто, принюхуючись і задумливо аналізуючи таке загадкове явище. Далі зайшов усередину і зазирнув до віконця, котре було вирізане у формі серця.
– Ага, – кивнув, – так я і мислив собі.
– Ну, що? Тепер переконалися?
– Тепер переконався.
– Справді? Що я – янгол?
– Ні, що ви вар'ятка.
– Але чому? Чому ви мене ображаєте? – заломила руки Роза.
– Я вас не хочу образити, але ви самі наражаєте себе на образи. Вам ся захотіло з мене покпити, і ви з мене дурного робите. Але я є хлоп не дурний і зара бачу до чого йде. Я вам так скажу, пані добродійко, же ви потребуєте хлопа. Без хлопа жінка дуріє, кров б'є в голову, а від того ґумка на майтках пукає.
– Але ж я завжди мала повно хлопів!
– Яких хлопів? Хіба то хлопи? Та ж то пияцюри!
– Пане Бомблик, я колись читала, що ще в біблейські часи якась проститутка стала святою. Чому нею не можу стати я? Я не тільки какаю трояндами, я ще й літаю!
Бомблик про всяк випадок перехрестився:
– Свят-свят-свят! Пані Розо, щоби вам злетіти, треба реактивного двигуна в дупу закрутити.
– Не вірите! – Роза змахнула руками і щосили підстрибнула.
Бомблик щиро зітхнув і почалапав до хати.
Роза виповзла з будяків, сумно чіхаючи подряпане тіло.
Ні, вона так не здасться. Вона доведе, що й така, як вона, може творити чуда.
Якось поштар кинув листа з Америки до нашої скриньки.
– Піди до Рози та занеси листа, – сказала мама. – Можеш запхати просто в двері.
Навіть якби я хотів, то не міг би запхати листа у двері, бо вони були розкриті навстіж. Зайве й казати, що це мені було якраз на руку, бо мене завше приманювало таємниче життя Рози, і я будь-що прагнув потрапити до її робочого кабінету.
Я тихенько прокрався в сіни і приклав вухо до дверей. Був ранок, і Роза ще не працювала. Я постукав.
– Прошу! – озвалася господиня.
Я побачив її на ліжку, як і сподівався, зовсім голу. Лежала, розкинувши ноги й склавши руки на широкому животі. Поглядом я одразу ж прикипів до її живота, і в мене мороз пішов попід шкіру. Роза лежала до мене ногами й бачити мене не могла. Для цього мусила б звести голову.
– Хто там?
– Це я, ваш сусід, – відказав я.
– А-а, заході, дєточка. Там на столі є канфєтка. Вгощайся.
– Спасібо.
Я старанно вимовляв російські слова, наче диктор радіо. Але не рухався з місця, бо лише з тієї позиції міг безборонно розглядати Розу. Я уявляв собі, як на оцю гору вилазили дядьки і яких їм зусиль вартувало, щоби втриматися і не зісковзнути. Моя б нога там помістилась завиграшки, подумалося мені.
– Мама передала вам ліста.
– Какого гліста?
– Е-е… пісьмо… от, що передала.
– Пісьмо? Від кого? Невже з Америки?
– Еге, з Америки. А марку можна взяти?
– Марку? Гм… Можна. Але ти мені за це, дєточка, прочитай пісьмо.
Ну й везе ж мені сьогодні, тішився я.
В листі її чоловік сповіщав, що одружується з власницею ковбасної крамниці.
Роза важко крекнула і сіла.
– От падлець! От негідник! Я на нього все своє здоров'я угробила! І це той, що казав до мене: «Мій тюльпанчик!» Та-ак… зараз я йому напишу… Ні, ти напишеш. Пиши!.. Ромуальд! Ти свиня, скотина, падлюка і цей… як його, одним словом… залиш місце. Ти не знаєш, кого покинув. Про Розу вже в газетах пишуть… – Тут вона схопила першу ліпшу газету, що валялася на підлозі, і прочитала: «Ідя навстрєчу рєшєніям XXI с'єзда… е-е… Роза постоянно увілічуваїть надої…» Нє, стоп. Про надої не надо. Пиши: «Єйо моральний облік, – читала вона з газети, – примєр для подражанія нашого колєктіва. Равняясь на… е-е… Розу, ми увєренно ідьом к построєнію нового общества во всьом мірє і за єго прєдєламі…»
Але тут вона заридала і крізь сльози вимовила:
– Ні… ні… не треба… Це вже не поможе… Вона плакала і била кулаками подушку. Нарешті вона встала з ліжка і прогриміла:
– Падлюка! Хто він такий? Я всю жизнь прожила з ним, як жопа в трусах: ні свєту, ні воздуху!
Велетенська, розпашіла гнівом Роза стояла наді мною у всій своїй красі. Ходором ходили її груди, а за ними стежили мої зачудовані очі. Я подумав, що якби котра цицька ненароком урвалася й гепнула мені на голову, то я б і не кавкнув. Про всяк випадок відступив на крок.
– Ніхто не шкодує бідну Розу! Всі думають, що Роза мільйонер. А Роза не має навіть трусів! Ти бачиш? Разві на мені є труси? На мені нема нічого. Можеш торкнутися, коли не віриш.
І ось вона, мабуть, в екстазі гніву схопила мене за руку й провела нею по животі. Це було так несподівано, що мною аж пересмикнуло. Та Роза це витлумачила по-своєму і вмить обняла мене й міцно пригорнула до себе.
– Ох ти ж, моя дєточка! Тобі жалко Розу, правда? Тобі дуже жалко тьотю Розу?
Але я нічого не міг відповісти, бо обличчя моє знаходилося в Рози якраз межи ногами, і її кудлате волосся лізло в ніс і в рот. Я міцно зціпив губи і намагався не дихати, щоб не зомліти віл гострих запахів, що били фонтаном з її живота.