Залишається додати, що скоїлося це в річці Ситомль, правій притоці Почайни, яку нині називають Сирець. Цілком можливо, що дивовижне чудовисько й досі живе там саме, запорпавшись удень в намулі, а вночі спливає на поверхню і, вистромивши свого прутня, всміхається загадково широкою піхвою до місяця.
1993
Що таке симбіоз
Мандрівна Крилата Голова (МКГ), важко стогнучи, вилізла з дупла і полетіла через ліс, густа смоляниста кров сочилася з її вух і схляпувала у траву, полохаючи звірину.
Втомившись летом, сіла на галузці Зміїного Дерева (ЗД).
Враз усі змії заворушилися і, припавши ротами до неї заходилися ссати кров.
Було добре видно, як МКГ блідне і настрій її покращується. Вона навіть облизується і блаженно заплющує очі.
Тим часом змії бубнявіють і червоніють.
МКГ відчуває полегкість і обіцяє віднині щодня прилітати доЗД.
– Оце, дітки, і є симбіоз, – каже Великий Товстий Хрум (ВТХ) до Малесеньких Товстесеньких Хрумчиків (МТХ).
– Еге ж, еге ж, – хихоче Стрибаючий Псяк, підкравшись зненацька, і з апетитом хрумає спочатку самого ВТХ, а далі й усіх МТХ.
1985.
Життя поета
Гостей було надто багато. Вони снували довкола, здіймаючи гамір. Водяному Жучку це не сподобалось, особливо коли наступали на ноги. Після того, як вийшла у світ його нова книга поезій, він намагався набратися звичок і поведенції класиків, про яких так багато читав у різних мемуарах. Отож він мовчки походжав залою, за яку правило дно великої калюжі, і не втручався у розмови. Деякі дами – дафнії, водяні блохи, водомірки – зиркали на нього з цікавістю і, стрічаючись із його поважним меланхолійним поглядом, відводили очі вбік, густо червоніючи.
Жучок був голодний і, хоч столи вже були накриті, ніхто до них не поспішав, чекаючи на появу господаря, Зеленого Жаба.
До Жучка наблизилася одна з блішок, галантно дриґаючи ніжкою і, заливаючись багрянцем, заговорила:
– Ви знаєте, я читала вашу книгу. Це незабутнє враження. Яка багата метафоричність, яка глибока образність. Я ніколи не перестану дивуватися вашому талантові. Особливо це місце:
Жучок соромливо затупцяв на місці і підкрутив вус.
– Ах, як це чудово, – продовжувала Блішка. – А між іншим, у мене аж вісім ніжок. Чи ви помітили?
– Так-так, звичайно… Вісім ніжок – це не абищо, це… гм… це…
– То ви помітили? Отже, я вам подобаюсь? Ах, я така щаслива! Чи не бажаєте зі мною усамітнитись? Тут є одна затишна місцинка – он за тим каменем.
Жучок від несподіваного залицяння оторопів. Він був імпотентом і сексуальні вірші для нього були єдиною сатисфакцією.
– Та ні, я той… е-е… бачите… не той… тобто…
– Ви відмовляєтесь? – витріщила свої банькаті очі Блішка. – Ви гордуєте моїми стегенцями? Усіма вісьмома? О, яке хамство! Тільки подумати! І я цьому негідникові збиралася подарувати свою невинність! А він… він… Та краще я віддамся наймерзеннішому хробакові!
– Я тут, моя рибонько! – озвався червоний тлустий Хробак і вже збирався взяти Блішку в кільце, як та несамовито заверещала і, гидливо брикаючи ніжками, пострибала геть.
Жучок полегшено зітхнув.
– Ну і вір після цього жінкам, – сказав Хробак.
Жучок не мав бажання підтримувати розмову, і Хробак відповз. Але свідком цієї сцени був ще хтось. Зовсім поруч на камінчику примостилася біла Гідра.
– Ви все чули? – поцікавився Жучок.
– Не чула, а чув. Цього місяця я чоловічої статі. Тому я вас цього місяця не розумію. Як можна було відмовитися від такої апетитної Блішки? Але наступного місяця, можливо, я вас зрозумію. Я тоді й сам… тобто сама навідаю вас і зваблю. Хе-хе… у вас таке гарне черевце… тепер ще ні, але за місяць я залюбки вкрию його цілунками…
Жучок зрозумів, що встряв у халепу. Гідра підповз ближче і видихнув Жучкові до носа випари болота і ряски, а потім його лапа спробувала погладити Жучка по голові. Такого запанібратства видатний поет витримати не міг. Він клацнув зубами і Гідрина лапа опинилася у нього в писку. Гідра розсміявся:
– Дурний! Мене з'їсти неможливо.
Жучку лапка посмакувала і він, поваливши Гідру на землю, став його пожирати. Увесь той час жертва нестримно реготала, аж заходилася.
Наївся Жучок лише тоді, коли від Гідри зостався маленький клаптик, який тріпотів і смикався, зловтішно хихікаючи. У цей момент з'явився господар і запросив усіх до столу. Гості рвонули до столів і почали накладати на тарілки усе, що очі бачили, вибудовуючи єгипетські піраміди закусок. Зусібіч лунало гучне плямкання, цмакання і сьорбання. Жучок, наситившись Гідрою, не мав жодного бажання їсти.
– А мені хоч кусюнчика хтось принесе? – гукав недоїдок Гідри. – Невже ніхто не пожаліє інваліда? Нічого, курчі діти, за годину-дві я відновлюся і тоді побачимо.
Жучка закрутили прихильниці його таланту. Вони уже встигли випити і осміліли. Водомірка навіть попросила автографа на своїй довгій нозі.
– А виявляється, ви поет? – поплескав Жучка по спині Жаб. – Скоро з'явиться моя дружина – вона великий спец у літературі. Чому ви нічого не їсте?
– Хіба ви не знаєте? – засміялися блішки. – Поети живляться ароматами квітів і сонячними зайчиками.
– Здохнути можна! – вигукнув господар. – Але я маю іншу інформацію. Поети полюбляють ласувати жаб'ячим кав'яром.
– Хто? Я? – запанікував поет. – Та я ніколи в житті…
– Перестань, – махнув примирливо лапою Жаб. – Якось я бачив, як ти наклав он там під берегом цілу купу. Хочеш сказати, що це перетравлені сонячні зайчики?
– Ні-ні… Але я залюбки ласую водоростями… ака… кав'яру ще не пробував…
– Ось і моя дружина. Ти знаєш, хто це? – звернувся він до великої пузатої Жаби. – Поет.
– Той, що пожирає нашу ікру?
– Та ніколи в житті! – заметушився Жучок. – Я водорості… водорості…
– Не слухайте його, – озвався оновлений Гідра. – Я цих жуків знаю. Жеруть вашу ікру, як має бути.
– Та це ти сам і жереш! – боронився поет. – Оно який випасся!
– Я за ним давно спостерігаю, – сказав господар. – Він нічого не їв на гостині.
– Поезію я люблю, – облизалася Жаба і, згрібши лапами Жучка, відкусила йому голову.
– Смачний? – поцікавився Жаб. – Шкода, що я вже ситий.
– Ну, як тобі сказати… Сухуватий.
– Ану-ну, – підповз Гідра, – пригостіть і мене бодай лапкою.
– Та беріть хоч усього, – відказала Жаба. – У мене пропав поетичний настрій.
1991
Урок ботаніки
Учитель ботаніки пан Марцеліус Помпка вів урок в оранжереї.
– Ця рослина називається упириця, – сказав учитель. – її назвали так через те, що вона любить висисати кров у комах. Але також у дрібних звірят – мишей, щурів, зайців… Цим і харчується. Але не тільки дрібними звірятами.
Тут він схопив за вухо одного з учнів і продовжив:
– Ану, діти, що вчинив сьогодні цей малий свинтус?
І діти хором відповіли:
– Він кинув крейдою і попав панові вчителеві в ніс.
– Справді. Так воно й було. А тепер, юний бешкетнику, тебе чекає покарання, – і з цими словами учитель штовхнув бешкетника просто в кущі упириці.
Гілки, мов мацаки спрута, вчепилися в малого, втягли його в себе, і видно було, як рослина кайфує з розкоші. На очах школярів обличчя неслухняного хлопчика почало біліти, кров, залишаючи його тіло, переливалася в рослину. За короткий час галузки відпустили свою жертву – безвільну оболонку зі шкіри та кісток.