Выбрать главу

Нарешті настав той благословенний день, коли я нагадав Еммі про її обіцянку.

Емма зиркнула на календар – а що, чи справді вже минув тиждень?

– День в день! – аж нетямився я від щастя.

– А котра година?

– Десята.

– Тоді, мій любий, ще дві години потерпи.

– Терпів місяць, терпів тиждень, то й дві години потерплю, – відказав я і, лігши на канапу, віддався теплим мріям про те дивовижне бумбляння, яким має нагородити мене моя любов, я молив Бога, щоб дав мені силу і діждався я розкішної хвилини в добрім настрої і готовності, а не так, як це було нераз, коли Емма починала мене взувати, а мені ногу корчем зводило, пальці коцюрбило і вона ніяк мене взути не могла, хоч і як намагалася, аж стогнала й зубами скрипіла і навіть лаялася, а то навіть було раз оглушила мене, розбивши на голові трилітровий слоїк маринованих шпаків, а все одно не взула, як слід.

Після того купила собі песика, назвала Ромео і почала взувати його, песик був дуже слухняний і в міру дурний, а я тішився, що лишила мене Емма нарешті в спокої.

Аж ось бемкнула нарешті дванадцята година, я зірвався, весь трясучись від млосного нетерпіння.

– Дванадцята! – закричав я.

Емма уважно подивилася на годинника:

– Ну що ж, тепер будемо бумбляти, підійди до мене.

Я підійшов, відчуваючи, як рясно потом сходить моє тіло, як весь я трясуся, і в голові моїй б'ють малинові дзвони. Емма сказала:

– Роби як я, – і, надувши ніжні свої губки, почала бринькати по них пальчиком: бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум! бумбл-бум!

Те саме вчинив і я, спочатку в мене вийшло не так дзвінко, але за хвилю забумбляв незгірше від Емми, далебі мені це вдавалося куди успішніше, аніж те противне взування, і я віддався всепоглинаючому божественному бумблянню так самовіддано і без пам'яті, що втратив уже лік і годинам, і дням, і не цікавить мене вже ані їжа, ані питво, ані солодощі, а тільки одне-єдине бумбляння, яке тепер займає увесь мій вільний час, ба навіть вночі, коли я міцно сплю, сниться мені не що інше, як те саме бумбляння.

Поволі я зсихаюся, малію, карликію, бо ж нічого не їм, а тільки лежу і бумбляю, і вже забумблявся так, що Емма мусила мене сховати в сірникове пуделко й поставити на шафі, щоб, чого доброго, песик Ромео помилково не зжер мене.

Я лежу собі й бумбляю, і колись, коли Емма нагадає про мене, зніме з шафи, порох здмухне і спитає, чи я щасливий, що вийшов за неї, то відкажу: «О Еммо! Я найщасливіша істота на землі!»

Але мені від того легше не стане.

Духи

– На стриху в мене мешкають духи, – сказала Емма. – Будь чемний, не ходи на стрих. Навіть, коли тобі страшно хочеться.

Сказавши це, Емма взяла кошика і пішла на базар.

Щойно вона вийшла з хати, як я, прихопивши великого ножа, поліз на стрих.

Там було сіро, мертво і німо. З маленького віконця сіявся скіпець променів, а в ньому гайсали місцеві порошинки. Я вдихнув їх на повен рот і чхнув. Водночас у всіх чотирьох кутках пролунало таке саме чхання, хоч ніби й нікого не було.

Це, певно, і є духи, вирішив я.

Тепер порошинки гецкали, як зварйовані.

По кутках почулося шемрання, шурхіт паперу, легенький стогін, а за ним виступило з пітьми чотири похмурі постаті в довгих сірих плащах. Голови їхні покривали капузи і облич розглядіти не міг я.

Вони наближалися крок по кроку до мене, і в руці моїй тремтів ніж.

Коли стали вони біля мене, я побачив, що це жінки, або точніше – духи жінок.

– Що вам треба від мене? – спитав я тремтячим голосом.

– Це ти прийшов до нас, а не ми до тебе, – відказали вони і змахнули руками.

Плащі їхні враз опали і явились мені чотири жінки з голими тілами і розпущеним довгим волоссям. Були зовсім білі, наче папір.

Вони притулилися до мене з чотирьох сторін, тісно-тісно, потім ще тісніше, аж поки не втиснулися в мене так, що відчув я їх у своєму тілі, відчув їхню прохолоду і подих, а навіть чув, як шепочуть мені щось, нашіптують, зашіптують. Аж захотілося мені чимдуж вирватися зі свого тіла.

Та в цей час я почув, що вони розпочали танок в моєму тілі, чотири жінки…

Це було так нестерпно, адже танцювали вони, приспівуючи та припліскуючи в долоні, а від того мені аж луна в тілі йшла.

Тоді я всадив собі ножа в ліве стегно, де якраз танцювала котрась жінка, але вона виявилася надто прудкою і в одну мить перескочила в праве стегно. Я й туди загнав ножа, але вона випорснула кудись угору. І тепер вони четверо почали гасати по цілому тілу – зверху вниз, знизу вгору, вбоки й по колу, пірнаючи в глибини глибин, визираючи то з вуха, то з ока, то з рота. Це було жахливо. Я колов ножем всюди, куди лиш сягала правиця, а вони спритно випорскували і щезали…

То було схоже на дивну купіль в моєму тілі, я чув, як здіймався із дна мого намул і підносився до самого горла і замість слів я видихав пісок…

Вже не було цілого місця на моєму тілі, а вони все ще дуріли в темних просторах, закритих від мене шкірою. І тоді я почав зривати її, мов дахівку з будинку, зривати і зазирати всередину.

Шалені бурвії крутилися там, дими стелились червоні, дзвеніли джерела, згоряли небосхили і падали стиглі зорі в провалля кісток.

І тоді вони вийшли з мене, з моєї піни, вийшли врочисто і гордо. Підняли мене з руїн і омили слізьми…

Я не питав їх, чому вони плачуть. Не питав, що побачили там жахкого. Боявся почути щось несамовите.

Поклали мене на пір'їну, дмухнули і я полетів-полетів-полетів, – тепла долоня Емми прийняла мене.

Де ти пропадав? – могла так запитати, але не спитала.

І мені від цього легше не стало.

Мій росіл – моя фортеця

Одного разу Емма вирішила зварити з мене зупу.

– Зупа з мене, це щось фантастичне! – сказав я.

– Умгу, – відказала вона і поставила воду на вогонь.

Коли в баняку завирувало, вона акуратно обібрала мене зі всього зайвого, причесала, виполоскала і кинула в окріп.

Гарячі бульбашки припали до мене в одну мить, наче п'явки, і обліпили геть усе тіло, але я не боронився, бо розумів, що саме так і треба.

За півгодини в окріп попала морква, петрушка, цибуля, ложка солі і перцю, лавровий листочок і ще якісь приправи.

– Як ти ставишся до клюсок? – спитала Емма.

– Давай, – гукнув я.

І посипались на мене клюски, мов дощ.

Десь за півтора години я відчув, що вже зварився, почав кричати, верещати і пищати, але Емма чомусь не підходила, а тим часом дорогоцінний росіл, що набрав неповторного смаку моїх розкішних секрецій, усе википав і википав, і вже ярина, припавши до дна, пригорща і надала неприємного присмаку, аж я мусив затулити носа.

Це було жахливе неподобство і я щиро обурився, на що одна цибулина – яка вже цілу годину кокетувала зі мною – відказала, що вона нічого іншого й не чекала від цієї Емми, бо, виявляється, вона зіпсувала вже не одну зупу своїм недбальством, а зелений трафікатор, який саме пропливав повз нас, повідомив, що Емму в цей час, о Боже! в цей час, о горе! в цей час, нещастя моє! тарабанить листоноша, котрий приніс пакунок – і це особливо прикро – на моє ім'я.

– А що в пакунку? – спитала цибулина і, не чекаючи відповіді, розповзлась, як галамадзя, жах якийсь.

– В пакунку була незаконна дитина адресата, – пояснив колись зелений трафікатор, а тепер уже блідожовтий мармуляк. – IXе настільки зворушило Емму, що вона в одну мить впала на килим і пригостила листоношу чим попало.

– З листоношею?! – обурився я. – Не дозволю!

По тих словах я ухопився за край баняка і вистрибнув з нього, мов чорт з конопель.

Те, що я побачив, дещо мене ошелешило, бо з тої позиції, яку зайняла парочка, випливало, що зовсім не листоноша тарабанить Емму, а скоріше навпаки – Емма тарабанить листоношу.

І це мене відразу заспокоїло.

Я повернувся у свій росіл, перед тим доливши до нього води і зменшивши вогонь.