— Брєд! Самашедший брєд! — загорланив Берія і забігав по залі, роблячи широкі кроки. — Ти хочеш сказати, що я і товариш Сталін, і геть усі тут у Кремлі — це тільки твоя фантазія?
— Звичайно. Це навіть не сон, і ви не зможете, ущипнувши себе, прокинутися.
— Не зможу… прокинутися… — навіїцось повторив він і протер пенсе.
— Е! — озвалася Мать Революція. — Ти шо там агітуєш? Ти шо, хочеш сказати, що і я тільки плід твоєї уяви?
Всі насторожено повернули голови у мій бік і чекали відповіді. Я розумів тепер, що потрапив у тунель з одним виходом і мусив тепер рухатися назустріч своїй смерті, а, може, й спасінню.
— І ви теж плід уяви. Але вже не моєї. Бо така соціалістична революція, яка підкосила наш народ, могла народитися тільки у хворобливій уяві присутніх і не присутніх тут маніяків. Досить когось із них вифантазувати з пам'яті і відразу ж з'явитеся ви — Вічна Фрейліна Смерті!
— Браво! Браво! — заплескала в долоні Мамуся. — Ви поет! Так мене ще ніхто не називав! Вічна Фрейліна Смерті! Хай сховається Маяковський!
— Він уже сховався, — гигикнув Малєнков.
— Але ж це повний брєд! — нервував Берія і натис дзвінок. До зали ввалився Сталін. У нього був заспаний вигляд.
— В чом дєло? Тривога?
— Да, — сказав Лаврентій. — Іменно тривога. Цей суб'єкт запевняє, що нас не існує і що ми — плід його фантазії. Весь Кремль — це його уява. Га? Як тобі подобається?
— Я відразу казав, що він контрик. Це Петлюра нам його спеціально закинув мозги парити.
— Який Петлюра? — здивувався я. — Ви його давно забили.
— Ніхто його не вбивав! — невідомо чого сполошився Берія. — Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсім. Тобто зовсім, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за ці… як його…
— Жидівські погроми, — підказав Сталін.
— Погроми робив Денікін, а на Петлюру списали, — заперечив я.
— Неправда! У нас є документи! — ще нервовіше заверещав Берія.
— Спокійно, — сказав Сталін, — одним Петлюрою менше, одним — більше, це не міняє дєла. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстріляємо.
— А діло, я вам скажу, неординарне! — озвався Каганович. — Діло дуже, я вам скажу, делікатне. Бо, коли він диствительно… гм… ето… автор… тоді самі понімаєте… інтересна полупається комбінація.
— У Львові наші офіцери грабанули магазини і тепер їхні жінки ходять в комбінаціях на танці! — обурився Ворошилов. — 1 ніхто не пояснив їм, що це зовсім не сукні, а обикновенне комбіне. Ще й прозоре. Так, що видно труси! А котора без трусов — узагалі скандал.
— Це зовсім інша тема, — перебив Берія. — Нехай собі ходять. І так скоро війна. Всіх їх переб'ють.
— Мовчать! — гаркнув Сталін. — Берія! За розглашеніє державної таємниці нащот війни я тебе позбавлю права вечеряти за моїм столом. На цілий місяць. Нє… місяць забагато… на цілий тиждень.
— Тоже мені таємниця, — здвигнув плечима Берія. — Якщо він автор, то йому й так усе відомо про те, що ми запланували третю світову війну.
— Він нас продасть, — засопів Сталін.
— Ніхто йому не повірить.
— Його потрібно негайно ліквідувати, — сказав твердо Сталін.
— Але поки ми не знаємо точно, хто він, ризикуємо дуже сильно, — заперечив Каганович. — Якщо ми його знищимо, а він автор, то ми тим самим знищимо і самих себе.
Сталін зміряв мене поглядом повним ненависті. — Думайте, хлопчики, думайте, — сказала Мать Революція. — Сім разів відміряйте, один раз розстріляйте.
— Треба негайно зібрати Політбюро, — сказав Сталін.
— Так ж воно усе тут! — здивувався Берія.
— Я сказав зібрати Політбюро! — гримнув Сталін. — А не родичів! Берія зробив чудну міну й, підморгнувши столу, сказав:
— Прошу розійтися всіх по своїх кабінетах. Зараз я почну збирати Політбюро. — Він підняв слухавку: — До мене, негайно.
Молотов, Каганович, Ворошилов і Малєнков вийшли. Мать Революція не приховувала свого інтересу до всього, що тут відбувалося, але й не забувала смакувати тортом.
Двері відчинилися і з'явилася зовсім гола секретарка:
— А ось і я!
— Негайно збери Політбюро.
— Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене зґвалтує промине купа часу.
— А ти не давайся!
— А вони подумають, що я кокетую і всьо равно зґвалтують.
— Тоді так… Трьох водночас ти зможеш задовільнити?
— Канєшно! Я й чотирьох можу.
— Да? А яким образом? — пожвавішала Мать Революція.
— А таким, що приміром Каганович ляже, а я сяду на нього і нагнуся вперед. Молотов пристроїться ззаду, Ворошилова я візьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Малєнкову здєлаю ручкою. Японський вертольот називається. Це мені фрау Ріббентроп прислала.
— Чудово! — вигукнула Мать Революція. — До чого ці япошки тільки не додумаються! Навіть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своєї юності. Я б тоді ще в 1905 зробила державний переворот. В нашому ділі треба знати не тільки кому дати, але і як дати.
Сталін поплескав секретарку по тлустій дупці й відіслав зі словами:
— Давай, дерзай. І все в темпі.
Потім обійшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звіра. Навіть помацав рукою плече і видушив:
— Мені все-таки здається, що він нас дурить.
— Ти завжди вибираєш, що легше. Тобі не хочеться, щоб ми від нього залежали, от ти й не віриш, — заперечив Берія.
— А тобі ніби хочеться.
— 1 мені не хочеться. Але шо дєлать, як неоднократно казав тов. Ленін?
— Ти поясни мені, дорогий, як це сталося, що він попав у Кремль? Хто його визвав?
— Да ти ж його сам і визвав.
— Я? — вибалушив очі вождь.
— Ти мені наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сімейство», як оце ми всі сидимо на колінах у Мамаші Революції.
— Так я що, казав саме його викликати?
— Діло в тому, що ти сказав привести геніального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усі геніальні художники в расход пущені. Нікого не лишилося. Тоїсть, пару ше є, но вони космополіти, а ввиду теперішньої твоєї політики нащот того, шоб долой космополітів, істєствєнно я не міг їх запрошувати для такого отвєтственного дєла. А це якраз найгеніальніший режисер современності. Його фільм «Земля» дивився весь світ.
— А-а, — закивав радісно Сталін, — так це він «Щорса» зняв?
— Він! От бачиш — признав. Короче, ясно, що він з нічого може зробити шось. Потому шо в диствітельности Щорс був, канєшно, пшик. Там на фронтах і куди більші герої воювали. Но вони всі вовремя були ліквідовані. Як враги. А цього ліквідували як героя…
— Так це ж режисер, а не художник.
— Да, але він і художник. Рисує за милу душу. Всі стіни в камері порозмальовував. Інші там матюки різні царапають, антісовєтчину, а цей — сключительно картіни. Просто тобі ермітаж. Словом, я рішив, що тільки він може намалювати про нас героїчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав і бив поклони до отупєнія.
— Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? — Тяжко зітхнув Сталін. — Добре, а шо було далі?
— Як? А ти шо, не помниш?
— Да у нього ж страшні провали, — озвалася Мать Революція. — Він не пам'ятає, куди люльку подів, не то шо…
— Про провали нам давно ізвєсно, — сказав Берія. — Але одне дєло люльку загубити, а друге — державу.
— Е! — стрепенувся Сталін. — Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!
— Правильно гне! — підтримала Берію Мама. — Держава — не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.
— Коротше, — вів далі Берія, — ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь і давай отдельну картіну.
— Ну і що? Не заслужив я, чи що?
— Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив. — 1 я заслужила! — нагадала про себе Революція.