— Отут будеш жити, — показала на ганочок Ольга. — Ніхто тобі не заважатиме, хід окремий.
— Спасибі.
— Тебе Іваном звати? — поцікавилася Ольга.
— Іваном.
— Іваном звати, — голосно сказала Ольга мешканцям Овечого, які вже зібралися тут.
Марта відчинила двері, пропустивши вперед Івана. Кімнатка була невеличка, але затишна.
На вікнах вишивані рушники, на стінах — карточки, залізне вузьке ліжко, старенький столик та довга лава — оце й усі меблі.
— Подобається тобі? — запитала Марта. — А ми там будемо жити, — показала на двері, що вели до сусідньої кімнати.
— Я вам дуже вдячний, — усміхнувся Іван.
— Каже: «Я вам дуже вдячний», — передавала Іванові слова, заглядаючи у вікно, Ганна. — По хаті ходить... Сміється... Веселий солдат у тебе на постої буде, Ольго... Жонатий?
— Хто його знає...
— Вони як з дому вириваються, то всі нежонаті, — промовила Марина.
— Спасибі вам, — подякував Іван Ользі, вийшовши на ганок. — Тепер буде у нас контора лісництва...
— Нам аби контора, — розсміявся Матвій, — а гроші будуть. Ферштеєн?
— Що ж, давайте знайомитися, — сказав Іван.
Ганна взяла на себе цю місію:
— З моїм Матвієм та з Парамоном ти вже познайомився в степу, а то мій син Максим, дуже до науки беручкий, всі книжки перечитав з Мартою, — щаслива усмішка промайнула на обличчі Ганни. — Оце Ольга, твоя господиня, а то батько її — Опанас Григорович, а це Марина Гомон, вдова бідна. Дівчинка — Ганнуся, то від покійного Андрія, а хлопчик — Юрко — від казаха...
— Ганно, навіщо ти їм оце розказуєш? — перебила Марина.
— Не сьогодні взнає, то завтра, — відказала Ганна. — Був тут у нас один казах з полонених — Берик звався, Джусуєв, то з рік у Марини в приймах жив... А як наші звільнили область, то знову на фронт пішов і... нема... Казашеня сиротою росте... А це наша Марта, — показала на дівчину, що саме вийшла з хати. — Рік будеш по степу їздити — кращої не зустрінеш.
— Бачу, — промовив Іван.
— Сьогодні вона іменинниця в мене, — похвалилася Ольга, показуючи на зарубки. — Бачиш, вісімнадцять...
— Поздоровляю! — Іван хотів потиснути руку Марті, але вона не подала.
— Оце і всі наші, — сказала Ганна. — А мене Ганною звуть... А тебе запитати можна?
— Питайте, Ганно.
— Скажи правду, чи жонатий, га?
— Ні.
— Як не брешеш, то добре, — вирішила Ганна. — У нас є до кого й сватів засилати...
— Так нікому, — скрушно похитала головою Марина, — один жених на весь хутір, — кивнула на Максима.
— Ще в колодочки не вбився, — зауважив Парамон.
— Поздоровляю вас, Ольго, з іменинницею. Є у мене і подарунок для неї, — сказав Іван, розгортаючи брезент. — Принеси-но, Максиме, лопату.
Іван вийняв із згортка дві метрові ялинки і подав Марті.
— Дякую, — загорілися радісно Мартині очі. — Я таких ще не бачила.
Іван швидко викопав дві глибокі ямки, і вони з Мартою посадили ялинки біля ганку, потім полили водою.
Ольга з молодицями заходилася готувати вечерю. Переморгнувшись, кудись щезли Матвій і Парамон, а Марта все стояла біля своїх ялинок...
Стіл накрили на подвір’ї під хатою, Матвій приніс пляшку горілки і поналивав у чарки. Прийшов і Парамон, з підозріло настовбурченими кишенями.
— Вибачайте, — промовила Ольга. — Чим багаті, тим і раді.
Якби мала, то хіба так частувала б Ольга своїх гостей? Принесла все, що було в хаті: бринзу, цибулю, спряжила яєчню та миску картоплі. Замість хліба — черстві підпалки — вже й забули на хуторі, як той хліб печуть.
Іван зайшов до хати і виніс велику пухку паляницю — мати спекла на дорогу. Брали набожно її в руки, розглядали, нюхали, прицмокували язиками.
— Як сонце...
— І живуть десь люди!
— Аж їсти жалко...
— На те він хліб, щоб їсти...
— Мамо, дай мені шматочок...
— Сідайте вже, — припрошувала Ольга.
— Вип’ємо за Марту, — сказав Іван.
— Щоб щаслива була та здорова.
— Дай боже!
Чарка в Мартиній руці тремтіла. Вперше отак пили за неї, зичили щастя і здоров’я. Марті було радісно, що заради неї зібралися за цим столом хуторяни і що вони посміхалися їй, забувши про свої турботи і печалі. Зараз навіть Парамон здавався Марті гарним. Марта відчула на собі погляд Івана, але подивитися на нього не насмілилась. Краєчком ока бачила тільки його руку з гранчастою чаркою.
Підвівся з-за столу дід Опанас. Високий, худий, з сивим волоссям, що спадало йому на плечі, він, здалося Марті, був схожий на святого, що висів на покуті в хаті. Святий в одній руці тримав чашу, в другій посох; дід Опанас теж тримав у одній руці чарку, а другою спирався на гирлигу. За спиною святого паслися в голубій далині вівці. Отари діда Опанаса скубли вижухлу траву в степу. Святий теж був старий, як і дід, тільки червонощокий і пишний. Видно, що не переробився.