— Годі тобі, мамо, — тихо сказала Настуня, боячись і поглянути на Мірошника.
— Все в житті трапляється, — наливаючи по другій, заспокоїв дружину Ілько. — За ваше здоров’я, Романе Олексійовичу...
— Е, ні, — заперечив Мірошник. — За Настуню вип’ємо.
Настуня, опустивши голову, навмання підняла чарку.
— Ти чого ж це, як засватана? — кинула Тетяна.
Настуня повільно підняла голову, і на Мірошника глянули глибокі сині очі. Вони були неприродно великі, насторожені і світилися задумою.
— А Настуня заміж вийде за міліціонера, — повідомила Наталка. — Мама казала...
— За Милентія Магура, — уточнив Васько. — У нього наган є... і бомба...
Якби й розірвалася бомба, то Настуня легше перенесла б цей вибух, аніж оці дитячі голоси.
— Що ви там плещете язиками?! — прийшла на виручку дочці Тетяна. — Ну й діти пішли...
— Тим більше треба випити, — сказав Мірошник, відчуваючи, як щось похололо в серці.
— Вони вам наговорять! Та беріть же закушуйте, Романе Олексійовичу, проси, дочко, — приказувала Тетяна.
— Будь ласка, їжте, — ледве ворушила губами Настуня. — А заміж я не збираюся...
— Ой боже мій! — згадала Тетяна. — А я ж квашених яблук не внесла. Ільку, ходи сніг відкидаєш та присвітиш мені...
Ількові не дуже хотілося оце зараз іти до льоху, але Тетяна вже й хустку накинула.
— Я хочу випити за тебе, Настуню, — сказав Мірошник, коли за Ільком зачинилися двері. — Хочу, щоб ти була щаслива...
— Спасибі, Романе Олексійовичу, але у вас чарка не повна.
— Ні, ні, досить, — Мірошник затримав руку дівчини.
Настуня відчула ніжний потиск. Треба було б вирвати руку, але це було так приємно...
— Ну, вип’ємо, — нарешті промовила вона. — Я теж хочу, щоб ви були щасливі, Романе Олексійовичу.
Настуня бачила, як раптом змінилося обличчя Мірошника, ще хвилину тому він був веселий, а зараз дивився на неї сумно-сумно.
— Чого ви так дивитеся на мене, Романе Олексійовичу? Ви щось пригадали, так?
— Ні... Мені просто... хороше з тобою, Настуню... Не хочеться їхати в ці білі сніги і...
— Чому... зі мною? Я... я не розумію, щось таке говорите, — Настуня десь розгубила слова. Коли б швидше мати прийшла, майнула думка, а може, він зовсім не те говорить, що вчувається їй? Боже, що вона сказала йому? Що він подумає про неї?
— Я сказав, — вивів Настуню із збентеження Мірошник, — що мені з тобою хороше... Що ж тут незрозумілого?
Настуня зірвалася із стільця, забилася в куток, де стояли рогачі, і перелякано дивилася на Мірошника. П’ять пар оченят з цікавістю дивилися, не зовсім розуміючи, чого це Настуня втекла від цього доброго дядька. О, тепер встає з-за столу і дядько. Підійшов до Наступі, взяв її руку і щось говорить. Не чути, — з печі виглядають голови.
— Після тієї зустрічі в степу я часто думаю про тебе, — тихо сказав Мірошник. — Думав, забуду — і не можу... Красу твою забути не можу... Очі твої... Я повинен це сказати, Настуню, бо не знаю, коли ще побачу тебе...
— Чого це ти, дівко, біля рогачів стоїш? — На порозі мати з мискою яблук, а за нею батько, припорошений снігом.
— Я не знаю, — перше, що спало на думку, сказала Настуня, — щось кипіло в печі...
— Нам здалося, — підтвердив Мірошник.
Сідайте до столу, а воно собі хай кипить, — припрошував Ілько. — Ну й мете! Як це ви поїдете, Романе Олексійовичу?
— Якось доберемося.
Мірошник так і не сів до столу, бо ввійшов шофер:
— Поїдемо, Романе Олексійовичу, бо замете дорогу.
— Справді, пора, — подивився на годинника Мірошник і почав одягатися.
Ілько щось шепнув Тетяні, вона вийшла в сіни і подала Мірошнику невеличкий згорточок.
— Це вам трохи м’яса та сала, не погребуйте, Романе Олексійовичу. І яблучок дам...
— Та що ви, Тетяно Василівно! — замахав руками Мірошник. — Не треба, нічого не треба.
— Дружині гостинчика передасте, а діткам яблучок, — не відставала Тетяна.
— Тетяно Василівно, — відвів її руки Мірошник. — Нема у мене дружини.
— А де ж вона? — здивувалася Тетяна, мовби й справді цього не знала.
— Нема, — посміхнувся Мірошник. — Сам живу...
Ілько з Тетяною провели Мірошника до воріт. Весь взвод припав до шибок, не розуміючи, чого стоїть у кутку Настуня, та ще й, дурна, плаче.
* * *
Тетяна прибирала зі столу сама, бо в Настуні розболілася голова і вона лягла на своє вузеньке ліжечко, що стояло в комірчині, ще й рядно на одвірки почепила, бо дверей не було.
Ілько сидів біля печі і курив, пускаючи дим у комин.
— От якого гостя мали, Таню! — аж сяє Ілько.
— Твоя правда, не в кожного секретар районної партії обідає, — погоджується Тетяна. — Простий хлопець...