— Пробач, Іване, але ти був у такому стані, що я і маму твою не пустив би, — виправдовувався Іраклій. — А дівчина була — персик. Так?
— Що говорила Марта?
— Сказала, що любить тебе, сказала, що чекає тебе. Так? Найвищі гори Кавказу, сказала, проти її любові — горбочки. Так? При одній лише згадці про тебе, сказала, душа її розквітає, як долини прекрасної Кахетії. Так?
Іван не хотів образити друга і не сказав, що не можна ж так безсовісно брехати.
— Вона нічого не написала? — запитав Іван.
— Навіщо писати, кацо, коли все було написано на її обличчі, — відповів Іраклій і подав Іванові маленький згорточок. — Подарунок дала. Так? Прекрасний дарунок.
Іван розгорнув і щасливо усміхнувся: Марта передала йому маленьку гіллячку сосонки...
— Сказала, що розлюбить тебе лише тоді, — намагався дослівно передати думки Марти Іраклій, — коли на сосні замість колючок з’являться листочки. Так? Вип’єм за вірність, так?
Іраклій налив у дві мензурки вина, і вони випили за вірність.
При наступних відвідинах Іван попросив Сергія, щоб той з’їздив на хутір і дізнався, що там робиться. Сергій пообіцяв. З нетерпінням чекав його повернення Запорожний.
І ось одного вечора веселий Іраклій приніс Іванові новісіньку офіцерську форму і наказав одягатися.
— Тебе запрошують на вечір, — пояснив Гогоберідзе, накинувши на Іванові плечі свою шинелю.
У службовій кімнатці клубу на Івана чекала невимовна радість: тут сиділи всі мешканці Овечого хутора, всі, крім діда Опанаса...
Як з рідними, розцілувався з ними Іван, тільки Марту поцілувати не наважився. Ганна, Ольга та Марина роздивлялися на Івана, наче він з того світу повернувся, тікали та зітхали, Матвій з Парамоном стояли по військовому навитяжку, а Максим чомусь ховався за материною спиною. Чинно сиділи на стільцях Ганнуся і вилицюватий Юрасик, розглядаючи плакати на стінах.
Гогоберідзе розпорядився, щоб принесли чаю, і два молоденьких солдатики швидко накривали стіл, поставивши чайники, склянки, печиво й цукерки. Парамон подумав, що могли б вони принести й баночку тушонки, але не виказав свого потаємного бажання на такій урочистій церемонії.
— Як же ви живете? — запитав Іван, знемагаючи від цікавості.
— Усі заплановані ділянки посадили! — відрапортував Матвій, користуючись правом старшого. — Приїздили з області і вчені зі станції — похвалили.
— Все робили, як ти вчив, — додала Марина.
— Марина замість тебе, Ваню, справлялася, — пояснила Ганна.
— Дуже було суворе начальство, — сказав Парамон.
— Таке скажете, — зашарілася Марина.
— Спасибі вам, — Запорожний розчулено обняв Марину. — Не знаю, як вам і дякувати.
— Треба ж було комусь з тими бабами воювати, — усміхнулася Марина. — Я все з ними за хімію сварилася, бо дехто забував порошки з торфом змішувати...
— І казарму вже, значить, закінчили, — повідомив Парамон, — будинок, значить. Ми з Матвієм грубку змурували і підлоги пофарбували. Приїдеш — свою хату матимеш і контору...
— Ну, спасибі ж вам... дорогі ви мої...
— Там дехто, — втрутився Матвій, — з тих, що на сезон приїздили, на хуторі хочуть залишитися, в лісгоспі, бо є де жити, але без тебе, Іване, ми нікого не поселяли.
— Тато веліли кланятися тобі, — промовила Ольга. — Хотіли і вони приїхати, але м’ясопоставка почалася та кошари на зиму ремонтувати треба, корми завозити, бо своїх не вистачить... Спасибі — райком машини дав, то аж з-за Дніпра возить радгосп...
— Каїтан з області був, то казав, що весною ще три будинки на Овечому поставлять, бо вже й наряди з Києва прислано, — розповідав Матвій Карагач.
— Ми й розсадник підготували, — повідомила Марина.
— Самі? — здивувався Іван.
— Валя Дорошенко зі станції у нас два тижні була, — відповіла Марина, — то ми все, Ваню, по науці...
Марті дуже хотілося, щоб і її щось запитав Іван, але він так захопився цими розповідями, що, здавалося, і не помічав її.
— Скажи, тату, що трактора обіцяли нам дати, — підказав батькові Максим.
— Так ти ж уже й сказав, — розсміявся Іван.
— Два трактори, — уточнив Максим.
— Оце діло! — радісно потирав руки Парамон, поглядаючи на двері, чи не несуть солдатики тушонки... Мабуть, принесуть, коли генерал з’явиться, вирішив Парамон і запитав Гогоберідзе: — А товариш генерал присутствує?
— У відрядженні товариш генерал, — відповів Іраклій Давидович. — Він просив передати вам привіт і доручив мені зустріти вас. А зараз запрошую вас до залу.
Офіцери й солдати дружно встали і зааплодували, коли овечани увійшли до залу. Для них було залишено перший ряд. Потім на сцену вийшов Сергій і від імені особового складу привітав трудівників землі. Усі знову зааплодували. Зворушені цією зустріччю, молодиці, не соромлячись, витирали сльози.