— Якби не ці люди, Романе Олексійовичу, то нічого б я там не зробив, — промовив Іван.
— Знаю, Іване, що тяжко тобі, але нічим більше допомогти зараз не можемо. Коли ти вийдеш звідси?
— Іраклій Давидович не відпускає, але я майже умовив його... Хочу матір побачити, засумував.
— Їдь, Іване. Дам тобі машину і їдь... Забуваємо ми матерів, — зітхнув Мірошник, — згадуємо, коли незгоди якісь, а то...
— Робота, Романе Олексійовичу...
— А роки минають. Все особисте відкладаємо на «потім». Про себе забуваєш, а тобі не вірять, підозрюють, ех... — так і не доказавши, Мірошник змовк.
— Ви про що, Романе Олексійовичу?
— Про себе...
— Знову пишуть? — пригадав Іван історію з Мірошниковим дідом.
— Вже не про діда, — гірко посміхнувся Мірошник. — Уже дописалися до того, що я покриваю розкрадачів народного добра... Ти розумієш?.. Знову писав сьогодні пояснювальні записки та виправдовувався... як ледве в оточення не потрапив... Це вже після Ленінградського фронту перевели мене на Білоруський... ну й попали ми з полком біля Ченстохова... сім днів до своїх пробивалися штурмом, такі хлопці загинули... Якби не Джусуєв, то... я б з тобою не сидів... а тепер пояснюй...
— Джусуєв? — повторив Іван. — Я десь чув це прізвище... Не пам’ятаю де...
— Берик Джусуєв — казах з Талди-Курганської області, — пригадував Мірошник, — командував розвідротою у нас... Мене собою в атаці прикрив, а його... навіть не поховали...
— Треба було першому в обкомі розповісти, — сказав Іван.
— У нього й без цього стільки клопоту... Нічого, Іване, переживемо...
— А мені здавалося, що після війни у нас життя... чисте буде, без падлюк, без кар’єристів, — замріяно промовив Іван.
— Буде, Іване, але до чистого треба ще прийти... Не все ж у нас гладенько... І на посади подекуди попролазили безчесні й ниці, для них не існує ні ідеї, ні великої справи, є тільки своє зажерливе, боягузливе «я». Таких мало, звичайно, але вони є, і ми ще будемо давати їм бій...
* * *
Нечасто випадали такі сніги в придніпровських степах. Лиш для вітрів була тут завжди воля-вольниця. Шугали вони над замерзлою землею, змітаючи все на своєму шляху. А коли й випадав сніжок, то підхоплювало його і несло в дальні світи. Але проти цього снігу вітри були вже безсилі — скувало його морозом, і він білою крицею лежав на землі.
Рівненька колія тягнулася за машиною — віліс добирався до Дніпра. Іван мружив очі від сонця, і шоферові здавалося, що він дрімав.
Добре їхати до своєї хати. Нема кращої дороги в світі, ніж до рідної матері. Це можна відчути лише тоді, коли закине тебе доля далеко від отчого дому і коли ця дорога переросте в тривожну мрію. Сподіваєшся на цю дорогу, думаєш розгубити на ній свій неспокій і знайти душевну втіху. Коли не спиться тобі ночами, коли раптом оповиває тебе невимовна туга, коли вже, здається, нема сили вибратися з лабіринту буднів, тоді десь в глибині душі народжується оцей споконвічний потяг до своєї дороги. І якщо навіть станеться так, що обставини не пустять тебе в цю дорогу, — ти все одно пройдеш її в думках сотні, тисячі разів і повертатимешся з неї кращим, бодай на хвилину чи на день...
Мати й не знала, що Іван так тяжко перехворів. Він і листа тільки одного спромігся відіслати. Яринці теж написав, але відповіді не отримав. Видно, є у жінок відчуття, яке насторожує їх при наближенні небезпеки, і вони за сто верст пізнають суперницю. Тож хіба дивно, що Яринка приревнувала до нього Марту?
— Дівчино добра, — скаже Яринці Іван, — не суши собі голову, а виходь заміж за мене, приїзди на хутір, і хай заспокоїться твоє серце.
А що йому відповість Ярина? Чекай? Скільки ж можна чекати? І що йому робити тепер, після того, що прошептала в клубі Марта. Іван і досі чує цей шепіт... І з тривогою думає, що при першій же зустрічі йому треба буде дати відповідь Марті. І не якусь туманну, непевну, а «так» або «ні». Тільки так може зрозуміти Марта. Треба просто їй сказати, що він одружується з Яриною, і все. Ну, розгнівається, виплачеться, зрештою, і заспокоїться.
Все тому, думає Іван, що він — перший мужчина, якого зустріла Марта в свої вісімнадцять років. Зустріла б іншого, теж покохала б — прийшла така пора. Іван пригадує, як Марта усміхалася Сергієві, й вирішує, що його висновок правильний. Якщо Сергій по-справжньому закохався, то Марта, переконавшись, забуде й Івана, і свій хутір... Хай би вийшла Марта за Сергія, і щезли б усі проблеми... Іван збирає докупи свої розкидані думки і заспокоюється: то Марта сказала йому про свою любов під настрій, бо треба ж було їй комусь сказати в свої вісімнадцять років.