* * *
Коли, не дай боже, жінка встане вранці не на ту ногу, то все їй не так: і сонце не з того боку сходить, і свині корито новісіньке погризли, і дрова не горять у печі, і тісто перекисло, і хата в сусідів краща, і спідниця не так, як у людей, пошита.
Отаке сьогодні випало й Одарці Павлівні: свині, щоб вони поздихали, погризли корито, тісто перекисло, дрова не горіли, і в хаті дим виїдав очі, а спідниця не налазила. І все це тоді, коли ось-ось переступить порога жених зі сватами.
При цій згадці з’явилася щаслива усмішка на обличчі Одарки Павлівни, і корито поступово зцілилося, тісто не дуже вже й перекисло, дрова горіли, аж потріскували, спідниця як влипла, і хата стала кращою.
Хоч що б там казали, а свати раз на віку приходять. І кожній матері радість, бо не хочеться ж, щоб дочка в перестарках сиділа і долю свою кляла. І слава богу, що і Яринка отямилася, бо де той Іван, і взагалі сказано, що краще синиця в жмені, аніж журавель у небі. Данило, правда, не дуже скидався на синичку, але для Одарки кращого й не треба. Хазяйський хлопець, то й добре. І житиме Яринка як у бога за пазухою. Навернув господь Яринку на розум: побігла тоді восени за Дніпро до Івана, а повернулася з Данилом. Одарка й не знає, який там у них розлад з Іваном вийшов, але з того часу і не згадує про нього. А в ту неділю сказала, що коли прийдуть свати, то не вижене...
Яринка десь забарилася, а свати ось-ось у хату... І свекра нема. В район поїхав, не обійдуться там без нього. Одарка вже сотий раз витирає невидиму пилюку та підбиває подушки на ліжках, що височать білими горами. Хай свати бачать. Ватяні ковдри на скрині поскладала, а на столі поклала три книжки і Яринчиного портфеля — хай бачать, що не від веретена чи од сапи молоду беруть, а від науки. І хай тоді Катерина й лусне від заздрощів. Не хотів сватати Іван, то хай тепер лікті кусає. А в нас Данило є... Та й довгий же день сьогодні!
Данилові теж цей день за рік видався. Уже й переодягався зо два рази, і в сільраду ходив, а свати не приходять. Не дуже хотів Данило зв’язуватися з цими сватами, але мати з Одаркою Павлівною наполягали. Яринка теж погодилася, але сказала, щоб не йшли по селу перев’язані рушниками.
Першим сватом запросили материного дядька Явтуха, він був трохи глухуватий, але умів підтримати розмову в компанії і ніколи не п’янів. Другим сватом напросився далекий родич з Косівки — Вацлав Станіславович Ходзінський — славнозвісний майстер по шиттю верхніх жіночих туалетів (тобто сачків і лейбиків) і неперевершений перукар. Вацлав Станіславович, за його словами, походив зі старовинного королівського роду і тільки брак часу та кордони заважали йому поїхати до Варшави і привезти письмове підтвердження (проше пана, жонду польськего) цього знаменного факту.
Та найбільші надії покладала Явдоха на троюрідного брата чоловікової сестри — Прокопа Лавріновича Каштеляна — завідувача районного відгодівельного пункту, який ходив, мабуть, з найсоліднішим портфелем у районі.
Прокіп Лаврінович мав власний виїзд і пообіцяв звезти усіх сватів у точно назначену годину. Явдоха не дуже часто бачилася з Прокопом, але знала, що умів він говорити по-вченому, і, звичайно, до тієї, хай бог простить, язикатої Одарки випадало йти йому. Явдосі до смерті хотілося побувати на сватанні, але закон не велів...
Нарешті до подвір’я під’їхали сани, і свати ввалилися її хату.
— А портфель де? — це було перше, що запитала Явдоха, побачивши вгодовану постать Каштеляна.
— Є, — заспокоїв Прокіп Лаврінович Явдоху, і справді, їздовий незабаром приніс величезного шкіряного портфеля.
Дядько Явтух розв’язав рудого башлика, сів на лежанку і весь час поглядав на мисника. А Вацлав Станіславович у чорному старомодному костюмі, в білих валянках — довгий і худий — критично оглядав Данила. Потім похитав головою і сказав:
— Проше сідати, бо твоя зачіска не є кавалерська.
Данило покірно сів чубатим парубком, а підвівся зі стільця підстриженим «під макітерку» волосним писарем.
— Що то майстер! — похвалив себе Вацлав Станіславович.
* * *
Яринка сиділа біля грубки в спорожнілому класі на задній парті й тихо плакала. Пахло черствим хлібом і чорнилом. Що ж вона наробила? Невже оце назавжди прийшла розлука з Іваном? Ще вчора вона просиділа цілий вечір з Данилом у клубі, їй було весело і не бентежило, що він сьогодні прийде свататися і що незабаром вона стане його дружиною. Данило по-справжньому кохає, він захистить її від усіх житейських незгод, він не полетить за хмари, не повіється в степи, а завжди буде поруч, на землі. Якби Іван любив її, то не залишив би ніколи, не проміняв би свого щастя на якусь примарну славу, так званий обов’язок. Подумаєш, партійний! Яринка зводила навколо себе частокіл з обвинувачень, щоб одгородитися від можливих Іванових докорів і людського осуду: не вона винна — він розлюбив її, стала поміж ними довгонога степовичка. З якою ненавистю дивилася вона тоді біля Дніпра на Яринку. У тому погляді була зневага і зверхність жінки, яка вже перемогла, лють і рішучість боронити завойоване. Тоді ж Яринка відчула себе переможеною. Врятувати її міг тільки Іван, але він не побіг за нею, не зупинив, не розраяв...