Біля старого рибальського куреня на неї чекав Данило. Він нічого не питав її, тільки тоді, коли перевіз на другий берег, сказав:
— Не їдь більше ніколи за Дніпро... Там тебе ніхто не чекає.
— Тепер я знаю, — відповіла.
Сипало снігом у замерзлі шибки, завивав вітер у кам’яному мішку груби. В куточку, на підлозі, затиснута плінтусами, сиділа сіра миша і дивилася на Яринку. Дві срібні краплини застигли в маленьких очицях, Яринці стало моторошно. Вона грюкнула кришкою парти, миша зіщулилась, але не втекла. Переборюючи огиду, схопила чорнильницю-невиливайку і жбурнула в ненависні очиці. Чорнильниця розбилася, обляпавши стіну, а миша й не поворухнулася. Яринка закричала в нестямі і вибігла з класу.
* * *
— Яринко, йдуть! — немов обпечена відскочила од вікна Одарка Павлівна й забігала по хаті.
Сповнені гідності й значимості, ішли вулицею свати. Першим пробирався через снігові замети жовтий шкіряний портфель Прокопа Лавріновича. Потім ішли чорне Данилове пальто з (Обгризеним смушевим коміром і рудий, оторочений чорною тасьмою башлик дядька Явтуха, а вже останніми ступали білі валянки Вацлава Станіславовича Ходзінського.
За домовленістю, старшим сватом (в усякому ділі мусить хтось бути старшим) мав бути Прокіп Лаврінович. Тамуючи образу, Вацлав Станіславович погодився, але не змирився і вирішив при першій же нагоді перебрати старшинство до своїх рук. Дядько Явтух не належав до владолюбів і думав лиш про частування, яке чекало на них, бо, зрештою, якщо дівка захоче вийти заміж, то вийде й без сватів, а якщо ні, то навіть районний адвокат не умовить її.
Одарка Павлівна широко розчинила двері перед жданими сватами, вклонилася у пояс Каштеляновому портфелю (бо він перший переступив поріг) і промовила:
— Ласкаво просимо до нашої хати.
— Спасибі, — відповів портфель голосом Прокопа Лавріновича і вмостився на столі поруч зі своїм маленьким родичем — Яринчиним портфеликом.
— А ми ж і не чекали таких гостей, — традиційно проголосила Одарка, допомагаючи сватам роздягатися.
— Ну й мете! — сказав дядько Явтух, розв’язуючи башлика.
— Наче небо прорвалося, — сказав Вацлав Станіславович, розчісуючи саморобним алюмінієвим гребінчиком довгі вуса.
— Да, — сказав Прокіп Лаврінович, порипуючи хромовими чобітьми.
А Данило стояв біля ганку, чекаючи, поки свати вже вбудуться, — мав за наказом Вацлава Станіславовича зайти останнім.
Наречену годилося сватам застати за якоюсь роботою. Одарка й поклала перед Яринкою вишивання, але вона стояла біля вікна, дивлячись на дорогу крізь розмальовану шибку. Їй було видно і Данила, який тупцював біля ганку, дотримуючись ритуалу. Як усе просто: вона скаже цим стороннім людям, що згодна вийти заміж за Данила, і він уже вважатиме її своєю...
— Сідайте, щоб свати сідали, — чує Яринка материн голос.
Дядько Явтух сів одразу, Вацлав Станіславович дочекався ще одних запросин, а Прокіп Лаврінович важно походжав по світлиці, демонструючи свої нові чоботи, широченне синє галіфе і коричневу вельветову гімнастерку з величезними нашивними кишенями, у яких, здавалося, лежало по маленькій подушечці. Десь попереду Прокопа Лавріновича блищала мідна бляха широкого пояса, якого ледь-ледь вистачало, щоб оперезати могутню талію, і він тримався на останній дірочці. Вацлав Станіславович міг би зараз ущент розкритикувати Каштелянове вбрання (хіба то, прошу, галіфе? То ж два мішки, стулені сяк-так докупи. А гімнастерку, певно, шив якийсь сліпий), але урочистість моменту стримувала Ходзінського.
— Здається, ще хтось прийшов, — нагадала сватам про Данила Одарка і вийшла в сіни.
— Доброго здоров’я! — гаркнув Данило голосом старшини надстрокової служби, і в миснику тоненько задзеленчали склянки. Потім Данило церемонно потиснув руку Одарці Павлівні і сватам. До Яринки підійти не наважився — вклонився здаля.