Прокіп Лаврінович усе ще ходив по хаті, не знаючи, з чого почати розмову, і Вацлав Станіславович вирішив, що настав час втрутитися йому.
— Було нас прошено, — почав Вацлав Станіславович і замовк, бо дядько Явтух відкашлявся і почав говорити сам.
— Питаєте, хто ми будемо? — промовив дядько Явтух, хоч його ніхто нічого не питав. — Ми — купці, а прибули до вас з далекої сторони, з-за моря синього, зі степу вільного, бо почули від добрих людей, що є у вас куниця — красна дівиця...
— А в нас купець — славний молодець, — вихопився й собі Вацлав Станіславович.
— Да, — сказав Прокіп Лаврінович.
— Яринко! — радісно гукнула Одарка Павлівна, — ходи-но, доню, сюди, бо, здається, свати прийшли...
* * *
— Ой щасливая ж цяя годиночка! — звела очі Катерина Власівна і кинулася до сина, не випускаючи з рук солом’яного віхтя, бо саме розпалювала в печі, — А ти ж мені, Івасю, цілісіньку ніч снився сьогодні: наче ми з тобою сувої білого полотна по зеленій траві стелили...
Іванові руки лежали на худеньких материних плечах, і він відчував, як усе його єство заповнювалося ніжністю.
— Сон у руку, мамо, а ви мені й не снилися.
— Кажуть, був ти колись за Дніпром, а додому ж не зайшов...
— Не гнівайтеся, мамо, часу не було.
— Певно, якби міг, то... Роздягайся ж, Ваню, та розказуй, як тобі там.
— Живу, мамо. — Іван роздягнувся і став для матері вже домашнім.
Слухала Катерина Власівна сина, а сама думала, що не все теє правда, що говориться. Яке вже там добро, коли худий, аж світиться, і сивина пробилася на скронях. Ніякі слова не обмануть матір.
Потім Іван уже розпитував, чи городина вродила, чи дрова на зиму припасені, про все питав, тільки про Ярину й словом не обмовився, а Катерина все не наважувалася сказати, що вже сидять свати в Одарчиній хаті.
* * *
Свати гідно оцінили Одарчине частування і не примушували себе довго просити. Лише Данило й не доторкнувся ні до чого, навіть чарки не випив, не хотілося йому високість цього дня звести до горілки й холодцю. Він чекав, що скаже йому Яринка, що відповість на мудро завуальовані натяки дядька Явтуха і Вацлава Станіславовича, бо Прокіп Лаврінович (якби ж то знала Явдоха!) ніякої участі в сватанні не брав, якщо не враховувати кілька разів промовлених «да-а». Каштелянів портфель теж не справдив Явдошиних сподівань і лежав собі мовчки під лавою. Тому Вацлав Станіславович, заволодівши увагою, насолоджувався своїм красномовством. Він розказував, що до нього їздить підстригатися районне начальство, що відбою нема від вередливих замовниць, які ладні рік чекати, аби лиш вбрання було пошите Вацлавом Станіславовичем. У дядька Явтуха був добрий настрій, і він, хоч не все чув, про всяк випадок час від часу повторював:
— Істинно, сам чув...
Після кожного нового змістовного тосту «дай боже» Вацлав Станіславович все більше виростав у своїх очах і тепер запевняв усіх, що його тричі викликали (проше пана) до району, аби він зайняв місце в районній перукарні або очолив (проше пана) ательє індпошиву.
— Істинно, сам чув, — підтвердив дядько Явтух, а потім звернувся до обох сватів: — Казали мені, що в Рубашівці на ярмарку дуж-же дешева пшениця.
— Яка там дешева, по сто карбованців за пуд правлять, — озвалася Одарка Павлівна.
— Ні, — затявся Явтух, — кажуть, що по два карбованці і — ніхто не бере. Істинно, сам чув.
— Та то чиста брехня, — махнув рукою Каштелян.
— Не вірю, бути такого не може, щоб по два карбованці, — геть і відвернувся Вацлав Станіславович.
— Так і я не вірю, — сказав дядько Явтух, — але дуж-ж-же ж дешево... Істинно, сам чув...
Поволі Вацлав Станіславович підбирався до найважливішого, що переповнювало його особу:
— От ви всі сидите зі мною і говорите, як з простим, — здалеку почав Вацлав Станіславович.
— Істинно. Сам чув, — сказав дядько Явтух.
— А я, проше пана, не теє, а зовсім інше, — тицьнув виделкою в стелю Вацлав Станіславович.
— Істинно, сам чув...
— Мій прапрапрадід, уродзоний Скородземський, був при Сигізмунді головним конов’язом його мосці маршалка Пічкуровського, бабка якого доводилася троюрідною дядиною...
— Істинно, сам чув...
— ...старшого полісовщика ясновельможного маршалка Анджея Восьмого, який в третьому коліні був... двоюрідною... дай, боже... сестрою свого дядька...
— Це питання політичеськоє! — підвівся Прокіп Лаврінович, піднявши пряжкою край стола.
Вацлав Станіславович замовк і закліпав очима.