Настуня чула, що її наздоганяє машина. Хотілося провалитися крізь землю, стати невидимкою, розтанути к цьому степу, але це була не казка. Машина зупинилася, Мірошник відчинив дверцята:
— Чого ж не почекала?
— Так.
— Сідай, Настуню.
— Ні, я піду...
— Сідай, — допоміг укласти вузлики. Рушили. Після мовчання тихо сказав: — Чому ж ти не залишилася на випускний вечір? Завтра з батьком і поїхала б.
— Ніколи, сівба починається.
— Хіба доярки теж у поле підуть?
— Усі підуть... А батька ми вдома поздоровимо, взводом...
Ще кілька якихось запитань і відповідей. Роман відчував збентеженість дівчини і невидимий рів, що розділяв їх, але не міг подолати його. Він розумів, що заважає їм прокласти хоча б хисткий місточок: «Настуня ні на мить не забуде, що їде не просто з Романом Мірошником, а з секретарем райкому. Чого варті лише її відповіді».
— Як же ти живеш, Настуню?
— Норми перевиконуємо...
— Я не про те. Що сталося в тебе за останній час?
— Дві корови отелилися...
— Я шкодую, що мені не вдалося зустрітися з тобою тоді після наради... Я тобі колись говорив...
— Ви собі можете дозволити говорити все...
— Настуню, навіщо ти так?
— Я не знаю, чого ви хочете від мене... Станьте, я зійду...
Роман різко загальмував і обернувся до дівчини. Дивилася на нього синім смутком. Ці глибокі розумні очі перекреслювали почуті слова, якими вона захищала свою гордість і самолюбство.
— Якщо ти забула, то я повторю те, що сказав тоді у вашій хаті...
— Не треба... Я лише хочу попросити вас пробачити мені. — Настуня ніяк не могла знайти ручку, щоб відчинити дверцята машини, — що я, що ви... маєте через мене стільки прикрощів.
— Яких прикрощів?
— Я читала сьогодні обласну газету... Що вам буде?
— Нічого, — сказав спокійно Мірошник. — Нас часто критикують.
— Нічого не буде? — перепитала Настуня.
— Нічого, — посміхнувся Роман і ввімкнув швидкість.
— Зупиніться, я піду!
— Машина залізна, хай везе.
До самих Семидолів Настуня не промовила й слова, і Мірошник почував себе зніяковілим школярем, він був незугарний викликати її на серйозну розмову.
— Я тут зійду.
Уже виднілося село.
Роман допоміг дівчині вийти з машини. Прощалися. Її рука скидалася на неживого окуня.
— Дякую.
— Ми ще зустрінемося, Настуню?
— А чого це мені з вами зустрічатися? — повторила, наче завчене.
— Ми мусимо з тобою серйозно поговорити.
— Говоріть собі з ким хочете...
Мірошник розгублено дивився на неї: чи вона справді дурна, чи прикидається? Не раз він чув, що красуні часто бувають трохи пришелепкуватими. Невже вона і в підтвердженням цих давніх людських спостережень? Дивився їй услід: може, оглянеться? Ні, пішла.
Роман розвернув машину, ще раз подивився на вже далеку постать дівчини.
* * *
Стара півторатонка, вибиваючись з останніх сил, пробиралася крізь піщані бархани. Парамон проклинав себе, що спровадив шофера на цю дорогу, — гадав, виграє з годину часу, а вийшло навпаки. Добре, що хоч Запорожний сидів у кабіні і не допікав за запізнення на випускний вечір лісових курсів.
Парамон ще вчора почув у лісництві, що Іван збирається їхати на випуск, і цілий ранок чатував на Запорожного біля своєї хати. І коли показалася машина біля садиби, Парамон, чисто поголений, у начищених чоботах, вийшов на дорогу і підняв руку:
— Можна з вами, Іване Трифоновичу?
— Куди тобі?
Колупає носок Парамонового чобота землю:
— В район... по лічному ділу, — і ніби на підтвердження показує Івану невеличкий згорточок. — Свою норму я виконав, пропололи всю ділянку, Іване Трифоновичу... А в район — по лічному...
— Знаю, сідай.
Парамон весь час поглядав на годинник, бо дуже хотілося прибути вчасно і здивувати Марину своєю появою, бо не чекає вона його. Яка ж то у них буде зустріч?
Отаке воно життя. Парамон і не думав і не гадав колись, що зійдеться клином світ на Марині. Все, що загадав раніше, пішло під три вітри. А хотів же сватати Марту, потім вирішив забити вікна своєї хатини й податися кудись у місто чи на шахту. А тепер встає і лягає, думаючи про Марину. Вона молоділа на його очах, з кожною новою зустріччю все більше полонила його серце і вродою, і словом. А слова Маринині тихі, добрі, трохи печальні... І звучать вони в захололій на війні Парамоновій душі, як пісня. Правда, Парамон не може і зараз докопатися до суті Марининої відповіді на його дуже конкретну пропозицію вийти за нього заміж, але цілком упевнений в тому, що з хати не вигнала б.
— Весни мої повідлітали разом з гусьми, Парамоне, чим же привітаю тебе? Аби зійтися? То що ж це за життя?