— Я був би добрий... тобі й дітям...
— Навіщо тобі чужі клопоти?
— Разом нам не так холодно було б жити...
— Холод, Парамоне, в душі.
— То подумай, Марино.
— Навіщо тобі вдовина думка? — та й пішла.
Парамон пішов проводжати Запорожного додому і дорогою, як довіреному, виклав розмову з Мариною і запитав:
— Що ж воно могло б означати, Іване Трифоновичу? Є надія?
— Є, — заспокоїв Іван Парамона.
Іван навшпиньках, щоб не потривожити сусідів, добрався до своєї кімнатки, засвітив лампу. На столі — окраєць хліба і риночка з молоком — хтось із сусідів приніс вечерю. Під рушничком біліла записка. «Здрастуй! Я дуже хочу бачити тебе. Хоч як пізно приїдеш — зайди. Марта».
Іван поглянув на годинника — скоро північ. Скинув піджака, увімкнув приймача. Засвітилося зелененьке нічко трофейного «телефункена» — подарунка Вигдарова, — і кімнатка наповнилася джазовими ритмами. Іван спіймав себе на тому, що його пальці відбивали такт. Під таку музику, напевно, легко танцювати. Він міг би зараз сидіти в якомусь затишному ресторані з... Яринкою... Вони дивилися б одне на одного, тримаючи в руках кришталеві кухлі з іскристим вином... Потім він запросив би Марту (чому раптом Марту?) до танцю, вона поклала б руку на його плече, і їм було б хороше вдвох... Можна було б вночі ходити по широких освітлених вулицях незнайомого міста або забрести до парку і там чекати світанку... Яринці, ні, Марті, було б трохи холодно, і він пригорнув би її...
Музика раптом стихла, і щезли місто, ресторан і парк.
На нього чекає Марта. Треба піти, певно, трапилося щось серйозне, якщо кличе вночі. Іван накинув піджака і вийшов на вулицю. Степ то чорнів, то світлішав, бо котилися в піднебесся тяжкі хмари, застуючи надщерблений місяць.
Жодного вогника на хуторі. Тихо.
Може, краще вернутися, міркував Іван, ні до чого це пічне побачення. Що подумає про нього й дочку Ольга?
І пан зупинився: почув якийсь скрегіт. Ну, звичайно, хтось котить тачку. Скрегіт стих десь біля Карагачевої хати.
Запорожний поминув Мартине подвір’я — в хаті не світилося — і підійшов до низенького плоту, яким відмежував од пісків свій город Матвій Карагач.
На городі чорніла купа торфу. Матвій сидів на перевернутій тачці, курив. Почувши Іванові кроки, кинув цигарку і зірвався на ноги.
— Не спиться? — блимнув сивим оком.
— Як і тобі, — відповів Іван, переступивши через пліт. Потім узяв жменю сипкої землі, спитав: — З розсадника возиш?
— Умгу, — мугикнув Матвій. — Ні чорта не росте на цьому піску, то хоч торфу підсиплю.
— Багато привіз? — кивнув на купу Іван.
— Тачок з двадцять. — Матвія заспокоїв мирний тон Запорожного.
— Відвезеш назад, — промовив Іван.
— ІЦо?! — прошипів Карагач. — Тобі що, жалко цього г... для солдата?
— Для солдата мені нічого не жалко.
— Тоді мотай звідси, — відвернувся Карагач. — Ферштеєн?
— Щоб до ранку торф був на розсаднику!
— Пішов ти знаєш куди? — Матвій вилаявся і заходився розкидати торф по городі.
Запорожний підійшов ближче до Карагача, а той, наче й не бачив, — сипав торф просто на Івана.
— Чого тобі треба, Запорожний?
— Я не хочу, щоб ти був злодієм. Відвезеш, потім напишеш заяву, і я тобі дам трохи торфу.
— Не повезу! Що, я не заслужив дві тачки оцього непотребу? Так? Не повезу! — затявся Карагач.
— Віддам до суду, — сказав Запорожний.
— Мене до суду?! — перепитав Карагач і зло розсміявся. — Плювати я хотів.
З Карагачевого заступа сповз сипучий торф — на груди Запорожного, в очі, він відчув, як сухі піщинки в’їдалися в пори. Іван перехопив заступа, але Карагач вирвав його.
— Відійди, бо тут тобі й амба!. — перекосилося від люті обличчя Матвія.
Іван підійшов впритул до Карагача:
— Іди, Карагач, проспися, я завтра поговорю з тобою.
— Солдатів будеш судити, шкура?! — тяжко дихав самогонним перегаром Матвій. — Геть звідси!
Карагач відскочив, і тої ж миті тьмяно блиснуло лезо заступа над головою, Іван пригнувся, але страшний удар звалив його на землю.
— Убив! Убив! — несамовито закричав Карагач і побіг до хати.
* * *
Марта не засвічувала лампи, так і сиділа в пітьмі, припавши обличчям до шибки. Вона вже втратила лік годинам — чекала Івана з самісінького ранку, як тільки мати поїхала на центральну садибу радгоспу по борошно для хуторян, а його все не було. Увечері вона пробралася до лісгоспівського будинку і залишила Іванові записку. Написала, щоб прийшов, а що скаже, коли він з'явиться, — не знала. Розуміла тільки, що далі так тривати не може. Вперше відчула Марта в своєму житті, що кохання може стати мукою. Хіба є більші страждання, ніж бачити щодня і не сказати про те, що наповнює душу, не почути від нього того, чого так жадаєш.