Він дуже змінився відтоді, коли повернувся зі своєї Кам’янки, то, бувало, хоч усміхнеться Марті не так, як усім, а тепер немов чужий. Раніше, коли жив у них, вечорами сідали вони на лежанці і читали вголос. І їм було хороше. Радісно було й Ользі, дивлячись на них. Тепер читання припинилися, і Марта навіть улюбленого Коцюбинського не брала до рук. Мати всіляко намагалися розрадити дочку, але все було марно: Марта уникала розмов з матір’ю, стала роздратованою, вечорами замикалася в своїй кімнатці і тихо плакала.
У цю самотню нічну пору Мартина уява, приходячи їй на допомогу, знаходила десятки доріг, які могли б винести її з цієї безвиході. Адже можна просто переїхати її село, на садибу радгоспу, влаштуватися дояркою, як уже не раз пропонував їй директор, або податися в Ольвіопіль і там знайти собі роботу. Може, Марті взагалі поїхати світ за очі, а що їй? По всьому району їздять їм вербувальники, запрошуючи на шахти, на заводи — гори золоті обіцяють. Візьме Марта й поїде. Але щоразу, коли визрівало якесь рішення, — виступала, наче з туману тривога: якщо вона поїде, то це вже буде розлука назавжди.
За шибкою — чорний німий степ. Звичайно, Іван уже повернувся, бо давно пішла додому Марина і засвітилося вікно Парамонової хати. Чому ж не приходить? Чому?
Може, він не знає, що матері нема, може, приходив та побоявся розбудити? Він прийде, не може не прийти. Марта, ламаючи сірники, поспіхом засвічує лампу: побачить, що чекає на нього. Ходики зупинилися, бо чорна гиря вперлася в спинку лави, і Марта не знала, котра тепер година. Скільки ж вона просиділа отак в своєму новому синьому платті, з розпущеною косою? Це ж для нього було одягнене найкраще вбрання і розпущені коси: хай би побачив і занімів од її краси, хай би задихнувся в пахощах її кіс, хай би згорів у її обіймах. Не прийшов.
Марта зірвала з себе сукню і жбурнула її в якийсь закуток, схопила стареньку стрічку і перехопила нею коси, руки тремтіли, плуталися в густому волоссі — от напасть! — навіщо їй оця коса?
Марта кинулася до мисника: десь лежали отут дідові ножиці, якими він стриже овець. Де вони? Чорт з ними, можна відтяти й ножем. Хай він побачить її такою... Ні, це якесь божевілля: кудись запропастився ніж. Марта витягла з мисника шухлядку і висипала на підлогу ложки, виделки, ще якийсь дріб’язок — ножа не було.
Світло фар різонуло по жовтій стіні — біля воріт зупинилася машина. Марта випросталася й заніміла — приїхав. Ступила крок і завмерла біля порога, прикривши руками груди.
— Пустіть переночувати, — почувся чомусь незнайомий голос Івана.
Потім постукали в двері.
Прийшов! Прийшов!
Марта вибігла в сіни, відкинула клямку і майже впала на груди Івана:
— Я так чекала тебе, так чекала. — Мартині руки ковзнули по ремінній портупеї, по майорських погонах і знесилено опустились.
— І я чекав тебе, Марто, — сказав Сергій Кортунов і притягнув до себе дівчину.
* * *
Семидоли теж собі спали, коли Ілько Сторожук доправся до села. Добре, що нагодилася машина, а то до ранку міряв би степ. Воно, звичайно, краще було б приїхати завидна: ішов би собі й розкланювався на всі боки Ілько та між іншим кожному сказав би: мовляв, оце з курсів... і посвідчення маю. Подивіться, будь ласка, і печатка є...
А вдома Таня чекала б і взвод. Гостинців накупив Ілько — радості була б повна хата. А вночі який він гість?
Та в хаті світилося. Забилося серце в Ілька, наче бозна-коли з дому. Тихенько відчинив хвіртку. Під старим хлівцем лежали тесані колоди, купа каменю. Їй-богу, настаралася Тетяна на нову хату. Ілько поклав речовий мішок і помацав стовпи і погладив холодну шерехатість кам’яної брили. Все Ількове єство наповнилося запахом вогкої кори і трісок. Йому здалося, що й камінь пахнув. Оце-то так! Поки він, значить, на лісника вчився, йому і на хату матеріалу навезли. А Тетяна й не сказала, і Настуня не обмовилася.
Правда, Ількові трохи обидно, що без нього все це робилося, що не він возив цей камінь та колоди, а Тетяна без нього впоралася: оце-то хазяїн, хоча б не насміхалися. Але ж він. розповідав дружині, що просив лісу в того Запорожного, коли підвозив його в степу до Дніпра, так не дав... При згадці про Івана Ількову радість не мов рукою зняло: не пахли вже тесані колоди і камінь не пахнув. Що ж тепер він скаже Тетяні? Не треба вже ні їй, ні Ількові цієї хати... Тяжко зітхнув Ілько, взяв свою солдатську торбину і постукав у двері.
— Ой боже мій! — сплеснула руками Тетяна.