— Здрастуй, — спалахнули карі вогники.
— Привітати тебе хочу, Марино. Прийняли?
— Прийняли, — кивнула головою і, не знаючи чому, показала новеньку кандидатську карточку Парамонові. — Бачиш, яка я стара на знімку..
— Ти — не стара... Ти — красива, Марино...
— Ой Парамоне, — зітхнула Марина, — не розкидай таких слів, бо засохнуть...
— Якщо не підбереш — пропадуть, — наливалися сумі їм жовті Парамонові очі.
Марина мовчки одійшла від нього, і Парамон відчув, що не все втрачено.
— Я прийду сьогодні! — сказав навздогін.
Марина зупинилася, але не оглянулася, потім швидко пішла. Голова її була високо піднята, руки, засмаглі й тонкі, раз у раз обсмикували кофтину, і ладен був Парамон побігти за нею, підхопити і нести, нести... Але треба було йти на роботу. Втягнувся Парамон — з ранку до ночі в степу. І сам не думав, що прокинеться в нього така жага до праці. А ще недавно хотів тікати від цього проклятого хутора. Тепер уже все: не поїде він од Марини, від цих лісочків, посаджених його руками.
Як інколи мало треба людині для щастя. Оце зустрів її і вже щасливий Парамон.
Якось непомітно все змінювалося в Овечому, приїздили нові люди, влаштовувалися, обживали хутір, і вже не так сумно було в степу. По неділях у празниковому поранні виходили на майдан перед конторою лісництва, обсаджений кущами акації, Запорожний ставив на вікно свого «телефункена» — слухали, збираючись гурточками, жінки собі, а чоловіки — окремо, бо не все ж скажеш при жінках, не все розповіси при чоловіках..
У день получки, звичайно, випивалась якась чарка, бо без цього не можна, але все було мирно й статечно, А Матвій Карагач кинув пити. Парамон, звичайно, знає, чому, але мовчить. Це добре, коли чоловік осмислює своє життя...
На хуторі багато говорили, люди немов надолужували не сказане за довгі роки. Парамон дивувався, як можна було так довго мовчати? Адже раніше хуторяни обходилися в своєму спілкуванні, може, двома десятками слів: віталися, питали про здоров’я, про овець, говорили про вітриська і спеку та й усе... А тепер уже говорили та балакали досхочу...
Тільки прийшов Парамон до бурової, як знову довелося повертатися на садибу лісгоспу — послав виконроб замінити якусь шестірню. Ішов протоптаною стежиною, яку не встигав засипати пісок. Раптом Парамон побачив далеку постать вершника, який чвалав по степу. Вершник теж помітив Парамона, бо махнув рукою, мовляв, почекай. Парамон зупинився, але вершник замість того, щоб пришпорити коня, зліз із нього і тягнув за собою на поводі. Парамон пішов йому назустріч.
Вершником виявилася дівчина — молода і вродлива, з-під біленької хустини струмилися довгі коси. Обличчя її від спеки й пилюки було якогось неприродного брунатного кольору, губи потріскані. Кінь теж ледве волочив ноги, здавалося, що й маленьке саморобне сідельце було для нього важким тягарем.
— У вас є... вода? — прошепотіла дівчина, — Ми вже... цілий день без води... Є у вас вода?
— Є! Є! — вигукнув Парамон, мабуть, для того, щоб це надало дівчині сили. — Он там.
Парамон умовляв, щоб дівчина сіла на коня, бо тяжко їй іти, але вона відмовилася. Парамон підтримував її, весь час повторюючи:
— Вже скоро, скоро, потерпи...
До колодязя було далеко, і Парамон вирішив привести дівчину на розсаднику Марини завжди в запасі є кілька відер води.
— Марино-о! — гукнув Парамон, підходячи до розсадника.
Марина вибігла з фанерної будки, де зберігалися сапи та лопати, із цікавістю розглядала дівчину.
— Води, Марино, принеси!
Марина метнулася до будки, зняла товсті очеретяні миті і, якими була прикрита бочка з водою, і зачерпнула повне горнятко, подала дівчині.
— Коневі дайте, будь ласка, — перш ніж випити, сказала дівчина.
Марина принесла повне відро води, але Парамон відлив половину в бочку і лиш тоді дав коневі:
— Не можна зразу, бо запариться, — пояснив Парамон.
Дівчина і кінь пили довго.
— Звідки ж ти? — запитала Марина, ведучи дівчину під. навіс — у холодок.
— З Дніпра, — відповіла дівчина, — з Кам’янки я...
— Далеко заїхала, — сказав Парамон. — Заблукала в степу?
— Заблукала, — хитнула головою і раптом повернулися до Парамона. — А я вас бачила колись... Ви торф на пристані вантажили...
— Було, — пригадав Парамон і пояснив Марині: — Це ми з Іваном і Мартою їздили... Ну, тоді, коли в генерала вечеряли...
— А хто ж ти така? — запитала Марина.
— Яринкою звуть... Яринка Поливана... Я до Івана приїхала...
— До Івана Трифоновича? — почала догадуватися Марина. — А його в райком викликали... Він мені колись говорив про тебе... Стоїмо, а ти ж голодна, Яринко, ходімо до мене, а ти, Парамоне, коня нагодуй.