— Говори.
— На самоті хотів би... Може, вийдете?
— Добре, — помовчавши, погодилася Марина.
— То я чекатиму біля колодязя.
— Чекай.
Парамон вийшов і подався до колодязя, не вірячи своєму щастю, своїй долі...
Марина вклала Юрасика спати, постелила Яринці й сказала Ганнусі:
— Я скоро повернуся.
— Куди ж так пізно, мамо?
— Треба мені, — розчісувала довгу чорну косу перед маленьким дзеркальцем.
Потім витягла зі скрині сіру кофту, приміряла і надягнула білу.
— На збори йдеш? — запитала Ганнуся.
— Ні... Яринко, проведи мене, — попросила дівчину, зітхнула і рішуче вийшла з хати.
— Ви чимось стривожені, Марино? — вдивлялася в зажурене обличчя жінки.
— Ой стривожена, Яринко, — повільно вийшла за ворота. — Якби ж хто зупинив мене...
— Куди ж ви йдете?
— Не знаю: може, до погибелі, а може, до... — та й не доказала.
— Я не знаю, чим зарадити вашому горю...
— Це не горе, Яринко... До Парамона йду... Чекав мене Парамон в степу біля колодязя...
— Ч-чого? — не розуміла Яринка.
— Одружитися хоче зі мною... Як я людям в очі дивитися буду? А дітям?.. І йду...
— Ви, певно, любите його, Марино...
— Не знаю... Може, й люблю... Він добрий, — втішала себе. — Тяжко самій жити, дівчино... І життя того вже її по зосталося... Поки цвіт не пооблітав, то ще б... полюбила... що мені робити, йти? .
— Ідіть! — сказала Яринка. — Поки цвіт не пооблітав...
* * *
Ярина стояла біля похилених стареньких воріт і дивилися, як танула постань Марини в чорному степу. Він був страшний для неї, цей степ. Здавалося, що він навіки може поглинути людей, сонце, небо. Він у неї забрав Івана і не випустить його ніколи. Тепер він хоче забрати її, цей чорний степ. І вона вже не чинить опору. Від його влади вона може відкупитися лише ціною свого кохання: залишити Івана і забути про все.
А що, коли Іван не повернеться сьогодні? Завтра вона мусить їхати. А може, повернувся і не знає, що вона тут?
Яринка повільно пішла до подвір’я Заклунних. У хаті світилося. «Прийти запитати чи заглянути у вікно?» — роздумувала, стоячи перед низеньким ганком. Постукала.
Вийшла Марта.
— Заходь.
— Іван приїхав?
— Ні.
— Пробач.
— Я тобі покажу, де він живе, — Марта підбігла до другого ганку і відчинила двері. Зайшли обидві.
— Сідай. Ті двері... забиті...
— Мені все одно...
— Не ревнуєш? — Марта розглядала маленькі кульчики у вухах Ярини.
— Мені ревнувати нічого, — пройшлася по кімнатці Яринка (добре, що хоч нові черевички взула).
— Он яка ти! — не приховувала своєї неприязні Марта. — Дивись, щоб каятися не довелося...
— Це ж чого?
— Довго міряєш, а відрізати боїшся...
— То моє діло, коли захочу, тоді й відріжу. — Яринка постукувала новеньким черевичком по долівці.
— Може, й одрізати буде нічого...
— Хай це тебе не тривожить, Марто, — відказала сухо. — Чи відіб’єш?
— Як схочу! — Марта помітила, як змінилася на обличчі Яринка, і всміхнулася — зло й недобре.
— Пізно вже, — з притиском сказала Ярина, не знаючи, чим ствердити ці слова, як зруйнувати дощенту самовпевненість цієї зухвалої степовички. І раптом з’явилися ці слова:— Я... вже його... дружина.
— Що, переспав з тобою?! — Марта зіскочила з лави і стала перед Яриною, важко дихаючи. — Брешеш!
— Я — вагітна, — кинула Ярина в вічі таку бажану зараз неправду.
— Ну й дурна! — Марта відвернулася до вікна і вже звідти: — І це неправда! Якби так, то приїхала б до нього! Брешеш ти... Ти його не любиш, ти про себе думаєш. Двох на поводі водиш?! Хіба не на твоє сватання потрапив Іван? Я все знаю... Безчесна ти! А ще вчителька...
— Ти зі мною так не розмовляй! — скипіла Ярина. — Це ти вішаєшся йому на шию, як...
— Я не вішаюся. Я люблю його, — майже пошепки сказала Марта. — І він мене любить, чуєш?
— Неправда!
— Правда! — випросталася Марта. — Я... я жду дитину від нього! Давно ми з ним... Увесь лісгосп знає, що я з ним живу...
Яринка повільно підвелася і, тримаючись за стіну, вийшла на ганок. Трохи легше стало від холодного дихання степу. Билися, зміями звивалися в душі Мартині слова. Так ось який ти, Запорожний! Треба тікати звідси, зараз, негайно, щоб не зустріти його, не побачити.
Яринка прибігла в Маринину хату, зібрала свого вузлика, налила в баклажку води, знайшла в сінях сідло і відв’язала коня, що стояв за хлівом. Спритно підтягнула попругу і, щось згадавши, повернулася до хати. Юрасик і Ганнуся спали. Яринка взяла саморобного зшитка, вирвала чистий аркушик і написала: