Голова поважає Данила, бо якби не він, то стояли б ті нещасні два трактори на приколі, а так — в роботі. І норми Данило виконує. Все добре, аби лиш Яринку в хату привести. До біса цих дівчат у селі, і міг би Данило взяти яку захотів би, та кращої за Яринку нема. До того ж і вчителька, не в полі буде, а з портфеликом... Купив би їй Данило жовтого портфеля, як у того чоловіка, що приїздив торік вчити чабанів стригти овець. Чудасія. Зв’язали йому вівцю, взяв він ножиці і каже, що по науці отак треба і так... Поки домучив ту вівцю, то Кость Смалій дві обстриг... А портфель був славний. Два замки блискучих і пряжка мідна...
Раптом на вулиці щось вистрілило, як із «сорокап’ятки», і загуло. Данило вибіг: чортова пацанва завела «універсала».
— Це отой Гриць зашмарканий корбою завів, — пояснював хлопчик у великій вушанці, показуючи на маленьку постать у довгополому материному сачку.
— Спасибі! — сказав Данило і поїхав на колгоспне подвір’я.
Біля Яринчиної хати він побачив за кущами акації Івана і її — на лавочці сиділи.
Повертався через півгодини, стемніло вже. Данило підійшов до паркана і принишк. Ще сидять. Хоч не видно нічого, та чути:
— Казала, що на край світу підеш зі мною, а боїшся за п’ятдесят кілометрів поїхати.
— Мене наросвіта не відпустить, Іване. Учителів нема... І що ж я там робитиму, якби хоч школа була... Ти не бачив того Овечого хутора?
— Не бачив.
— Ти не гнівайся, але не можу я тепер їхати. Почекаємо.
— Що ж, почекаємо, Яринко...
* * *
Нічого й не зосталося від Катерининої радості, коли побачила сина. Ввійшовши до хати, не сказав ні слова, повісив кашкета, сів край столу. Катерина підкрутила гнота в лампі:
— Ну що, синку?
— А-а, — та й уся відповідь.
Та хіба матері треба говорити багато. Бачить Катерина, що нічого не вийшло з того сватання. З тією Одаркою і чорт не домовиться. Така вже вередлива жінка. Як уже Іван не пара тій Яринці, то нема правди на світі. Отак і посивіє в дівках, хрест святий, посивіє. А ми ще знайдемо. Дівчат цих зараз, як у маю цвіту. Сто прибіжить, тільки моргни. Он Віра Макогонова— як намальована — і така веселенька дівчина, наче сонечко. А Поліна Очеретна? Така вже акуратна, ще й активістка. На всіх зборах колгоспівських у президії сидить, а як говорити почне, то ніби по писаному. Що вже вміє говорити секретар сільради Сильвестр Криничка, але до Поліни йому да-а-леко.
Ой буде шкодувати Яринка, ой буде ще кусати лікті Одарка. Добре було б, якби на весіллі Івановому духова музика грала. Щоб на всеньке село. Іде Іван у парі з Вірою чи з Поліною, — Ярина сльозами вмивається, її Одарку водою в сінях одливають... Отак поволеньки Катерина знову повертає в думках свою радість, але ще ж треба почути Іванове слово.
— Яка ж там, Ваню, мова була? — запитала мати.
— Гарбуза піднесли, мамо...
— А щоб та Одарка вкусилася за язик! Щоб до її хати й стежки позаростали! — Катерина була певна, що вся оця біда сталася саме через Одарку. — Думає, що для нас тільки світу, що у вікні! А Яринка що?
— Не хоче їхати зі мною, каже, почекаємо.
— Куди їхати? Куди ти зібрався? — здивовано подивилася на сина.
— Не хотів зразу вам говорити, мамо... Райком посилає в степ... Хутір такий є. Овечим зветься.
— У степ? А чого ти там не бачив? Ми — не чабани, ми лісового звання. І твій дід, і тато при лісах робили, і ти технікума за плечима маєш, — ніяк не могла примиритися мати з новим призначенням сина.
— Будемо ліс вирощувати, мамо.
— Вони що ж, блекоти понаїдалися?! У тих же пісках і бур’ян не росте!
— Треба, мамо, щоб ліси були, бо пропаде земля, позаносить пісками.
— Ну, якщо вже треба, то поїдь на той Овечий, розкажи їм, — змирилася Катерина, — та й додому вертайся.
— Кому ж я, мамо, розкажу? — посміхнувся Іван, — Самому треба садити.
— То це ж діло довге, за рік ліс не виросте. А як же я тут буду? — згасала остання надія Катерини.
3
«Мама ночами плаче, тихо-тихо, щоб ми з Юрасиком не чули. А я чую. Мама плаче, бо нема з війни ні мого тата, ні Юрасикового. У неділю вона виходить на піщаний курган і виглядає, виглядає, а вони не приходять, наче забули дорогу до нашого хутора. Хіба можна забути дорогу до своєї хати?»